Із чоловіком були разом майже дванадцять років. Зустрічатись почали ще дітьми з 15 років. Одружилися в 20. А в 22 вже з’явилася наша перша дитина.
Все було просто чудово, що у відносинах, що у матеріальному становищі. Обоє мали вищу освіту та гарну роботу. Двушка на околиці.
І на морі щорічно. Усі майже як у всіх. Особливо не шикували, але й добре жили.
Рік тому у нашого Вані виникли проблеми зі здоров’ям. Лікар рекомендував змінити обстановку та виїхати з великого міста.
Я з Ванькою повернулися до рідного міста. А Ігор (мій чоловік) залишився у місті, бо не міг втратити роботу.
Спочатку все йшло ніби добре. Дуже сумували за одним. Здзвонювалися по кілька разів на день.
Раз на тиждень він приїздив до нас. Потім все рідше і рідше. Перестав брати трубки. Казав завал на роботі. Нема часу зовсім. Не спить цілодобово.
Я шкодувала його. І ось вирішила зробити йому невеликий сюрприз. Приїхала до нього. Накрила розкішний стіл. Влаштувала романтик і пішла до кухні. Тільки виходжу із кухні.
Чую звуки дверного замка. Зраділа. Сховалася та слухаю. Тут чується жіночий голос, який дякував чоловікові за такий сюрприз. Ігор відповідно був у невеликому «здивуванні».
Тут я виходжу. Далі описувати не бачу сенсу. Поїхала назад додому. Начебто все вгамувалося, але щось було тяжко на душі. Я захотіла чоловіка провчити. Все не могла придумати. Але вирішила нічого все ж не робити, для чого це мені.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
