Я зібрала найкращих гостинців і вирушила в дорогу до свого сина. І ось що на мене чекало. Виявилося, у Валерія вже ріс двомісячний синочок, про існування якого ми й гадки не мали. А ще вони вже подали документи до місцевого РАЦСу. Але це була лише частина моїх хвилювань.
Згодом я зустріла людей, які добре знали Наталю. Вони й розповіли мені, що немовля може бути не від мого сина. Виявляється, у неї раніше був роман із чоловіком, який мав дружину. Валерій же такий довірливий, і я в першу чергу звинувачую себе в цьому. Може, я справді винна, бо ростила свого синочка надто вже наївним.
— Мамо, ну що ти вигадуєш? — промовив Валерій, і в його голосі я відчула впертість. — Припини ці розмови! Ти ображаєш Наталю.
— Валеро, я не “вигадую”, а намагаюся розібратися, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині кипіло. — Чому ви нам не сказали про малюка? Про те, що ви одружуєтеся? І чому люди кажуть, що ця дитина не твоя?
— Тому що ти б почала отак! — він махнув рукою в повітрі. — Почала б шукати “правду” замість того, щоб радіти за нас! Це мій син! Я його батько! Наталя сказала мені, і я їй вірю.
— А мені сказали зовсім інше! — мій голос зірвався на шепіт, сповнений болю. — Сказали, що до тебе в неї були стосунки з одруженим чоловіком. Що дитина народилася після того, як ти з’явився в її житті, але від нього.
Наталя, яка весь цей час стояла біля дверей, тихо заплакала.
— Це неправда, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя долонями.
— Тоді доведіть! — я відчула, як мої щоки палають. — Доведіть мені, що я помиляюся! Якщо я помиляюся, я стану на коліна і проситиму у вас вибачення, але нехай не буде так, що мій син виховує чуже дитя, а його дружина маніпулює його добротою!
Валерій підійшов до мене впритул, його очі були наповнені розчаруванням і образою.
— Ти приїхала сюди не з гостинцями, мамо. Ти приїхала сюди з підозрами. І ти руйнуєш моє життя.
Наш Валерій з’явився на світ, коли мені виповнилося 40 років, а чоловікові було вже 46. Він був нашим найбільшим щастям, хоча, зізнатися, я вже практично втратила надію знову стати мамою після багатьох років очікування. Ми так довго його чекали, що, природно, балували, як могли.
Ми живемо у великому селі, де всі одне одного знають. Я довго не дозволяла синові виконувати важку роботу на господарстві, все берегла його, хоча мій чоловік, Василь, часто дорікав мені за таку надмірну опіку. Він казав — Леся, ти зробиш із нього маминого синочка. Я ж відмахувалася, мовляв, головне, щоб був здоровий і щасливий.
У школі Валерій не виявляв особливого бажання до навчання, і ми не наполягали надто сильно. Його більше цікавило все, що стосувалося кулінарії. Після школи він вступив до коледжу на спеціальність технолога харчування. Йому це справді подобалося. Він любив пекти, вигадував нові рецепти тістечок та хліба, якими потім із задоволенням ділився з нашими сусідками.
Закінчивши навчання, Валерій вже не хотів повертатися на постійне проживання в наше село, і ми, звичайно, його зрозуміли. Молодому хлопцеві потрібен розвиток.
Спершу він знайшов роботу в невеликому кафе у сусідньому містечку, а потім, через рік, переїхав до регіонального центру. Від нашого дому це доволі далеко, щоб часто їздити в гості.
Одного разу, розмовляючи з ним телефоном, він повідомив, що почав зустрічатися з дівчиною. Я дуже зраділа цій новині. Розпитала про неї детальніше. Її звали Наталя.
Я неодноразово просила сина, щоб він привіз Наталю до нас познайомитися, але він щоразу знаходив причину відмовити, посилаючись то на її роботу, то на підготовку до іспитів.
Він надіслав мені лише одну її фотографію у месенджер. Виглядала вона дуже симпатично, нічого поганого не можу сказати. Струнка, з великими світлими очима.
Валерій приїжджав до нас кілька разів за останній рік, але завжди сам. Казав, що Наталя дуже зайнята, постійно працює, і не може відпроситися. Ми з чоловіком вірили, думаючи, що молоді люди прагнуть заробити на своє майбутнє.
Проте, якісь неприємні сумніви почали непокоїти мене все частіше. Чому вона ніколи не приїжджає? Чому так довго не знайомиться з нами?
Ось тоді я й вирішила діяти. Я зібрала кошик із домашніми смаколиками: свіжими яйцями, запашним сиром, нашим фірмовим медом і вирушила до них. Адресу, де вони винаймали житло, я знала.
Я подзвонила у двері, які відчинила Наталя. Вона була явно здивована і зніяковіла.
— Добрий день, Наталко. Це я, мама Валерія. Я вирішила вас відвідати, — сказала я, намагаючись усміхнутися.
— Добрий день, — відповіла вона тихо. — Валерія зараз немає, він на роботі.
— О, це не страшно, — сказала я і рішуче зайшла до квартири.
Одразу за коридором я почула тихий звук, схожий на плач немовляти. Моє серце затріпотіло. Я обернулася до Наталі.
— А це що за звуки?
Наталя лише опустила очі.
— Малюк, — прошепотіла вона. — Наш син.
Мене кинуло в жар. Наш син! Я не повірила своїм вухам.
— Як “наш”? — запитала я, відчуваючи, що дихання перехоплює. — Валерій нічого не казав! Скільки йому?
— Два місяці, — відповіла Наталя, і на її обличчі з’явилася розгубленість.
Я зайшла до кімнати, де стояв дитячий візочок. Там справді лежав маленький хлопчик, він ворушив ручками. Красивий, рудоволосий, з круглим обличчям.
— І чому ви мовчали? — я знову звернулася до Наталі.
— Ми хотіли сказати, — виправдовувалася вона. — Але боялися вашої реакції. Валерій хотів зробити це сюрпризом, коли ми вже мали подати заяву.
— Заяву? — я ледве трималася на ногах.
— Так, ми подали її вчора. За місяць у нас розпис.
Я відчула, як мене охоплює не гнів, а гірке розчарування. Мій син, дорослий чоловік, ховає від нас таке важливе рішення! Він не сказав про свого сина!
Потім, коли Валерій повернувся, відбулася та «гостра» розмова, що була на початку. Він наполягав, що це його син, і що Наталя сказала йому правду. Він вірив їй, як вірить дитина. І я, дивлячись на його впевнене обличчя, зрозуміла, що моя надмірна опіка перетворила його на легку здобич для маніпуляцій.
Проте, мої сумніви не зникли. Наступного дня я вирішила прогулятися містом, поговорити з людьми, які, можливо, знали Наталю до того, як вона зустріла Валерія. Я знайшла її колишніх колег по роботі.
— Так, знали ми Наталю, — сказала мені літня жінка, яка працювала з нею в пекарні. — Дуже вона товариська була. Але з нею трапилася неприємна історія.
Я попросила її розповісти детальніше.
— Вона зустрічалася з нашим начальником цеху, — прошепотіла жінка, озирнувшись. — А він одружений. У нього двоє дітей. Він обіцяв, обіцяв, а потім, коли вона сказала, що чекає дитину, він просто відмовився від неї. Сказав, що родину не кине. Наталя тоді дуже переживала.
— І коли це було? — моє серце билося, як птах у клітці.
— Та це було десь так… років зо два тому, — відповіла вона. — Тоді вона й пішла з роботи, щоб не бачити його. А потім, я чула, що вона знайшла якогось хлопця, який її сина всиновить.
— Це було десь два роки тому, а дитині лише два місяці, — промовила я.
— Ой, вибачте, — сказала вона. — Я сплутала. Тоді ця історія була з іншою. А з Наталею історія теж була, але нещодавно. Ми зустрічалися з нею на вулиці. Вона була вагітна. І тоді вона розповідала, що батько дитини — одружений чоловік, і вона сама не знає, що робити. Це було десь пів року тому.
Моя голова запаморочилася. Пів року тому, двомісячна дитина. Усе сходилося.
Я повернулася додому до сина. Почувалася, як детектив, який зібрав усі докази.
Я знала, що Валерій на роботі, і вирішила поговорити з Наталею.
— Наталко, сядьмо, — промовила я.
Вона виглядала блідою і схвильованою. Вона, мабуть, очікувала цього.
— Я розмовляла з людьми, які тебе знають. І вони розповіли мені про твої стосунки до Валерія. З тим одруженим чоловіком.
Наталя опустила голову.
— Я не можу судити тебе за те, що було до мого сина, — продовжила я. — Але я не дозволю тобі обманювати мою дитину. Ти сказала йому, що це його син.
— А як інакше? — вона підняла на мене очі, і в них не було ні сльозинки, ні каяття. — Я залишилася сама. Я чекала дитину! А він… — вона змахнула рукою. — Він був такий добрий. Він повірив мені. Він так хотів дитину. Я просто хотіла дати синові батька.
— Але це не дає тобі права робити мого сина не розумним! — мій голос звучав різко. — Якщо це не його дитина, ти повинна була сказати йому правду! Він би, можливо, все одно тебе підтримав. Але ти вибрала брехню!
— Я не брехала! — вона крикнула. — Я сказала йому, що він — батько! Усі повірили! Він повірив!
— Тоді ми будемо робити аналіз, — твердо заявила я. — ДНК. Це єдиний спосіб вивести все на чисту воду. Якщо це мій рідний онук, я буду просити у вас пробачення і допомагатиму вам усім, чим зможу. Я прийму тебе як доньку. Але якщо ні…
— Ні! — вона підскочила. — Ніяких аналізів! Я не дозволю!
— А я зроблю все, що в моїх силах, щоб відкрити очі моєму синові, — промовила я. — Я не допущу, щоб він жив у цій брехні.
Вона почала плакати знову, але цього разу її сльози не зворушили мене.
— Валерій мене не пробачить! — кричала вона.
— Тоді, може, варто було подумати про це раніше? — сказала я, підходячи до дверей.
Я чекала на Валерія, щоб поговорити з ним серйозно. Він прийшов пізно.
— Що тут сталося? — запитав він, подивившись на Наталю, яка тихо сиділа, загорнувшись у плед.
Я розповіла йому все, не приховуючи жодної деталі. Про розмову з колегами, про те, що Наталя мені сама визнала.
Валерій сидів мовчки, його обличчя було наче кам’яне. Він не дивився ні на мене, ні на Наталю.
— Валеро… — почала я.
— Нічого не кажи, мамо, — його голос був глухим. — Я сам повинен у всьому розібратися.
Наступного дня Валерій зателефонував мені на роботу.
— Мамо, — сказав він, — я поговорив з Наталею. Вона не відмовляється від аналізу. Ми домовилися. Ми підемо до клініки наступного тижня.
Мене це вразило. З одного боку, я відчула полегшення. З іншого — біль за свого сина, який опинився в такій ситуації.
— Ти впевнений, синку? — запитала я.
— Я повинен знати правду. Не тому, що ти так хочеш, а тому, що я не можу будувати своє життя на піску.
Він поклав слухавку. Я залишилася наодинці зі своїми думками.
Я не знала, який результат покаже аналіз. Чи буде це мій онук, чи я виявилася права? Що буде з моїм сином? Як він переживе це розчарування?
Як ви гадаєте, чи варто було мені втручатися в їхні стосунки, чи краще було б просто повірити синові та прийняти його рішення?
