Я знайшла старі “романтичні” листи серед речей моєї свекрухи. Ніколи б не подумала, що в сорок з гаком дізнаюся її таємницю, яка переверне моє уявлення про неї.
Я стояла в старій спальні, тримаючи в руках пожовклий стос паперу, перев’язаний вицвілою синьою стрічкою. Листи були написані від руки, акуратним, майже каліграфічним почерком, який зараз рідко побачиш. Я обережно розгорнула перший лист, що попався під руку.
«Моя люба Галинко…» — починався він. Автор писав про вечір біля річки, про її сміх, що звучав як музика, і про те, як він чекає наступної зустрічі. Слова були теплі, ніжні, сповнені почуттів, яких я ніколи не асоціювала зі свекрухою.
Цей будинок у селі під Києвом ніколи не був мені рідним. Ми з Іллею переїхали сюди три місяці тому, коли Галина Іванівна перенесла недугу. Лікарі сказали, що їй потрібен догляд, і ми з чоловіком, не вагаючись, залишили свою квартиру в місті, щоб бути поруч.
Мій розпорядок дня став схожим на заведений механізм: прокидаюся о шостій, готую їжу, даю ліки, прибираю, перевіряю, чи все гаразд. Галина Іванівна говорить мало, а коли говорить, то здебільшого коротко і по суті. Вона завжди була такою — стриманою, з гострим поглядом, який ніби бачить тебе наскрізь.
Я ніколи не відчувала з нею близькості. За п’ять років нашого шлюбу вона тримала мене на відстані, називаючи «Ларисо» з легким акцентом на першому складі, ніби нагадуючи, що я — не її вибір. Ілля казав, що вона просто сувора, що в неї своєрідний характер, але я відчувала: між нами стіна. Я піклувалася про неї не з любові, а з обов’язку. Бо так правильно. Бо Ілля — її син, а я — його дружина.
Іноді я дивилася на неї, таку тендітну після недуги, і намагалася уявити, якою вона була раніше. Але в моїй уяві вона завжди була такою ж — холодною, з ідеально зачесаним сивим волоссям і суворим поглядом. Жінка, яка ніби ніколи не знала ніжності. Закрита книга, ключ до якої я так і не отримала.
Все почалося, коли я вирішила розібрати старі речі в комірчині. Галина Іванівна попросила мене знайти її светр — той, що вона носила ще в молодості, синій, із вишитим візерунком. Я відкрила двері комірчини, і на мене війнуло запахом старого дерева й пилу.
Там було все: старі килими, коробки з посудом, якісь пожовклі журнали. Під купою вицвілих рушників я натрапила на пакунок, перев’язаний синьою стрічкою. Спочатку я подумала, що це якісь документи, але, розгорнувши перший аркуш, зрозуміла, що це листи.
Я сіла на підлогу, тримаючи їх у руках. Папір був тонкий, майже прозорий від часу, а куточки пожовкли й загнулися. Я розгорнула ще один лист. «Ти не уявляєш, як я сумую за тобою, Галино. Твоя посмішка — єдине, що тримає мене в ці сірі дні». Я відчула, як у горлі пересохло. Це було не схоже на ту Галину Іванівну, яку я знала. Людина, яка писала ці листи, була сповнена життя, емоцій, романтики. Але підпису не було — лише ініціали «О.В.».
Я просиділа там, мабуть, годину, читаючи лист за листом. У кожному — історії про прогулянки в парку, про вечори біля Дніпра, про мрії, які так і не здійснилися.
Я не могла повірити, що це писали до моєї свекрухи. Вона ніколи не розповідала про своє минуле, а Ілля знав лише, що його батько, якого він ледве пам’ятав, був спокійним і мовчазним. Його не стало, коли Іллі було десять, і Галина Іванівна більше ніколи не згадувала про нього.
Коли я почула, як вона гукає мене з кухні, я швидко зібрала листи й пішла вниз. Поставила перед нею тарілку з борщем і, намагаючись виглядати невимушено, запитала:
— Галино Іванівно, я знайшла в комірчині якісь старі листи. Чому ви їх там тримали?
Вона підняла очі від тарілки. Її погляд був, як завжди, пронизливим.
— Ларисо, не чіпай того, що тебе не стосується, — сказала вона різко і знову опустила очі до їжі.
Я знала, що більше вона нічого не скаже. Але в мені загорілася цікавість, яку я не могла погасити. Хто був той чоловік? Чому вона ховала ці листи? І чому ніколи не розповідала про нього?
Наступного дня я не витримала. Поки Галина Іванівна відпочивала, я повернулася до листів. Кожен із них був як маленький шматочок пазла, але я ніяк не могла скласти цілу картину. У листах згадувалися місця, знайомі мені з дитинства: парк біля Дніпра, старий міст у центрі Києва, навіть кафе «Вітерець», куди ми з Іллею ходили на побачення.
Але жодного імені, лише «О.В.» і дати — 1985, 1986, 1987 роки. Ілля народився в 1984-му, а це означало, що ці листи писалися, коли Галина Іванівна вже була заміжньою.
Я вирішила поговорити з нею ще раз. Сіла навпроти неї за кухонним столом, тримаючи один із листів.
— Галино Іванівно, хто такий О.В.? — запитала я прямо.
Вона повільно підняла очі. На мить мені здалося, що вона не почула, але потім її губи стислися в тонку лінію.
— Ларисо, я вже сказала. Це не твоя справа, — відповіла вона тихо, але твердо.
— Але ж це частина вашого життя! І, можливо, Іллі теж. Чому ви ніколи не розповідали?
Вона зітхнула і відвела погляд до вікна, де за склом гойдалися гілки старої яблуні.
— Бо це нічого не змінить, — сказала вона. — Життя йде так, як іде. І крапка.
— Але я хочу зрозуміти, — наполягала я. — Ви завжди були такою… стриманою. А ці листи… вони від іншої людини. Від когось, хто кохав і був коханим.
Вона різко повернулася до мене. Її очі блиснули, але не гнівом, а чимось іншим — болем, якого я раніше не помічала.
— Ларисо, ви ще молоді. Ви думаєте, що кохання вирішує все. Але життя — це не тільки кохання. Це вибір. І я свій зробила.
Вона відвернулася, і я зрозуміла, що розмова закінчена. Але її слова тільки підлили масла у вогонь моєї цікавості. Я не могла зупинитися.
Наступні дні я шукала відповіді. Увечері, коли Ілля повертався з роботи, я намагалася ненароком розпитати його про дитинство, про батьків, але він знав небагато. Його батько, Михайло, був інженером, тихим і замкнутим. Ілля пам’ятав, як той сидів за столом із газетою, поки Галина Іванівна готувала вечерю. Їхнє життя здавалося звичайним, але тепер я знала, що за цією звичайністю ховалася таємниця.
Одного вечора, коли Галина Іванівна вже спала, я пішла до комірчини і знайшла стару коробку з фотографіями. Я гортала альбоми: вицвілі знімки з весілля Галини Іванівни та Михайла, Ілля в дитячому садку, сімейні свята. Але одна фотографія привернула мою увагу. На ній була Галина Іванівна — молода, у легкій літній сукні, з розпущеним волоссям. Вона стояла біля річки, а поруч із нею — чоловік, якого я не впізнала. Він обіймав її за плечі, а вона усміхалася так, як я ніколи не бачила. На звороті фотографії був напис: «Олег і Галина, серпень 1986».
Олег. О.В. Я нарешті мала ім’я.
Я показала фотографію Іллі. Він довго розглядав її, а потім знизав плечима.
— Не знаю, хто це. Мама ніколи не розповідала про інших чоловіків.
— Але ж це було після твого народження, — сказала я. — Вона була заміжня за твоїм батьком. І все одно зберігала ці листи, цю фотографію.
Ілля зітхнув.
— Ларисо, може, не варто копирсатися в минулому? Вона ж не хоче про це говорити.
— Але я хочу знати правду, — відповіла я. — І ти маєш знати. Це ж твоя сім’я.
Він подивився на мене, і я побачила в його очах сумнів. Але він не став сперечатися.
Я вирішила звернутися до тітки Надії, сестри Галини Іванівни. Вона жила в сусідньому селі, і я зателефонувала їй наступного дня.
— Надіє Петрівно, я знайшла дещо в речах Галини Іванівни, — почала я обережно. — Листи. І фотографію. З якимось Олегом. Ви знаєте, хто це?
На тому кінці слухавки запала тиша. Потім Надія зітхнула.
— Ларисо, це стара історія. Галина була… складною людиною. Вона любила Олега ще до шлюбу з Михайлом. Але життя склалося інакше.
— Чому? — запитала я.
— Бо так було треба. Сім’я, обов’язки… Ти ж розумієш. Олег був художником, мрійником. А Галина хотіла стабільності. Вона обрала Михайла. Але, мабуть, ніколи не забувала Олега.
— А Михайло знав?
— Думаю, він здогадувався. Але ніколи не говорив про це. Він був добрим, але… слабким.
Я подякувала Надії й поклала слухавку. У голові крутилися думки. Я уявляла Галину Іванівну молодою, закоханою, такою, якою вона була на тій фотографії. І я почала розуміти, чому вона стала такою закритою. Можливо, її холодність була не проти мене, а проти самої себе — проти болю, який вона носила в серці.
Наступного дня я знову сіла навпроти Галини Іванівни. Цього разу я поклала перед нею фотографію.
— Галино Іванівно, це Олег? — запитала я.
Вона взяла фотографію, довго дивилася на неї, а потім перевернула. Її пальці тремтіли.
— Чому ти це робиш, Ларисо? — тихо запитала вона.
— Бо я хочу зрозуміти вас. І хочу, щоб Ілля знав, ким була його мама.
Вона зітхнула і відклала фотографію.
— Олег був… частиною мого життя. Але я вибрала інший шлях. Ілля — мій син, і Михайло був його батьком. Цього досить.
— Але чому ви ніколи не розповідали? — наполягала я. — Ви ж могли бути щасливою з Олегом.
Вона подивилася на мене, і в її очах я побачила щось нове — втому, але разом із тим і спокій.
— Щастя не завжди те, що ми обираємо, Ларисо. Іноді ми обираємо те, що правильно. Я не шкодую. Ілля — моє щастя. А решта… це просто спогади.
Вона замовкла, і я відчула, що більше вона нічого не скаже. Я встала, залишивши фотографію на столі, і вийшла на подвір’я. Уперше я відчула до неї не роздратування, а співчуття. Вона пожертвувала своїм коханням заради сім’ї, заради Іллі. Але чи було це варто?
Минуло кілька тижнів. Я більше не чіпала тему листів, але вони змінили щось у мені. Я почала бачити Галину Іванівну інакше — не як сувору свекруху, а як жінку, яка прожила складне життя, повне виборів і жертв. Я почала помічати дрібниці: як вона посміхається, коли Ілля розповідає про роботу, як вона обережно гладить його по плечу. Може, вона не вміла показувати любов так, як я цього чекала, але вона любила по-своєму.
Одного вечора я знайшла ще один лист, захований у старій книзі. Він був коротшим за інші, але останні слова врізалися мені в пам’ять: «Галино, якщо ти колись захочеш повернутися, я чекатиму. Завжди. О.В.» Я не знала, чи відповідала вона йому, чи бачила його після того. Але я знала, що вона залишилася з Михайлом, виростила Іллю і ніколи не озиралася назад.
Я склала листи назад у коробку, але не могла позбутися думок. Чи правильно вона вчинила, обравши стабільність замість кохання? Чи могла вона бути іншою — теплою, відкритою, як на тій фотографії? І чи маю я право судити її за вибір, який визначив не тільки її життя, а й моє?
Тепер, коли я знаю цю історію, я дивлюся на Галину Іванівну і бачу не тільки свекруху, а й жінку, яка любила, мріяла і пожертвувала. Але я не впевнена, чи цього достатньо, щоб зрозуміти її повністю. І я запитую вас, читачі: як би ви вчинили на її місці? Чи варто жертвувати коханням заради обов’язку, і чи може правда про минуле змінити наше сьогодення?
