Я знала на що йшла, коли виходила заміж за Степана, у якого від попереднього шлюбу є дочка. Ми не молоді і в мене є діти. Я і подумати не могла, в які неприємності ми вляпаємося, коли вона приходитиме до нас додому. В своєму будинку я почувалась, наче в гостях. Але спільний відпочинок в Карпатах розставив все по місцях. Таке навіть в поганому сні не присниться.
– Ти знаєш, любий, мені вже набридло на це закривати очі!, – звернулася я до чоловіка. – У власному домі я почуваюся гостем!
Він мовчки дивився на мене, не знаючи, як відповісти. У кімнаті повисла незручна тиша, яка завжди з’являлася, коли мова заходила про його доньку. Анна, семирічна донька Степана від першого шлюбу, вмудрялася ставити наші стосунки під загрозу з кожним своїм приїздом. І ось сьогодні – знову.
Степан і я одружені вже рік, але разом живемо понад два роки. Після розлучення з колишньою він залишив квартиру дружині й доньці, а сам переїхав до мене. Мої діти – шестирічна Софійка та восьмирічний Дмитрик – швидко подружилися з ним. Здавалося, у нас буде гармонійна сім’я, але кожен візит Анни перетворює наш спокій на справжній хаос.
Перші кілька разів, коли вона залишалася у нас ночувати, я навіть не помітила проблеми. Дівчинка приїжджала втомлена, трохи соромилася нового місця і, як і всі діти, шукала безпеку поруч із татом.
– Тату, можна я сьогодні посплю з тобою? – вона одного разу запитала, щойно з’явившись на порозі моєї спальні.
Степан лише знизав плечима:
– Це ненадовго, Ярино. Вона не звикла до цієї кімнати.
– Добре, – погодилася я, не бажаючи створювати напругу.
Але те, що почалося як одиничний випадок, швидко перетворилося на звичку. Щоразу, коли Анна приїжджала, вона впевнено прямувала до нашої спальні, розташовувалася в центрі ліжка й навіть примудрялася витіснити мене на диван у вітальні. Мої діти були здивовані.
– Мамо, а чому ти спиш тут? – запитувала Софійка, показуючи на диван.
– Бо… так потрібно, сонечко. – Я намагалася уникати цієї теми, не знаючи, як пояснити ситуацію.
Коли я нарешті наважилася обговорити це зі Степаном, він просто розвів руками:
– Вона звикла спати зі мною вдома, ще коли я жив з ними. Це заспокоює її.
– Але це не нормально, – я спробувала стримати своє роздратування. – У неї своя кімната, а ти… ти навіть не намагаєшся її туди відправити!
Степан замислився, але зрештою лише пообіцяв:
– Добре, я поговорю з нею наступного разу.
Та наступного разу все повторилося. Анна знову зайняла моє місце в ліжку, дивилася мультики перед сном і солодко засинала, поки я вкотре залишалася на дивані. Я відчувала, як між нами зі Степаном зростає напруга. Я була зла на нього, а він – винувато мовчав. Але найбільше мене дратувало те, що дівчинка взагалі не бачила нічого дивного в своєму поводженні.
– Мамо, чому Анна спить у вашому ліжку? – Дмитрик намагався зрозуміти, що відбувається.
– Бо тато так вирішив, – коротко відповіла я, щоб не розпалювати суперечок.
Найскладніше було під час планування відпустки. Ми зняли великий будинок на тиждень у Карпатах. Три спальні нагорі: одна для нас, друга для моїх дітей і третя – для Анни.
– Степане, обіцяй, що цього разу вона спатиме у своїй кімнаті, – попередила я чоловіка ще до поїздки.
Він кивнув, але щось у його виразі обличчя змусило мене сумніватися в тому, що все піде за планом. І я не помилилася. Першого ж вечора Анна підійшла до тата:
– Тату, я хочу спати з тобою. Мені лячно в новій кімнаті.
Степан подивився на мене розгублено:
– Ярино, давай дозволимо їй. Це ж лише кілька ночей.
– Ні, Степане, – я твердо відповіла. – Ми зняли цей будинок, щоб усім було комфортно. Їй потрібно навчитися спати окремо.
Чоловік нервово зітхнув і спробував пояснити доньці, що вона має спати у своїй кімнаті. У відповідь Анна розплакалася й заявила:
– Якщо я не можу спати з тобою, я не поїду більше з вами у відпустку!
Ця сцена змусила мене замислитися. Чи я справді була надто суворою? Можливо, дівчинка просто відчуває ревнощі до мене та моїх дітей? Але хіба це виправдовує її поведінку?
Відпочинок пройшов у напрузі. Анна демонстративно ігнорувала мене, гралася сама й постійно скаржилася батькові. Кожен її погляд говорив: “Це через тебе я почуваюся погано!” І хоча мене це зачіпало, я вирішила стояти на своєму. Врешті-решт, я також маю право на комфорт у власній оселі.
Після повернення додому я поставила Степану ультиматум:
– Наступного разу, коли Анна приїде, вона спатиме у своїй кімнаті. Я більше не збираюся поступатися. Це наш дім, Степане. І ми маємо встановлювати правила.
Чоловік зітхнув і кивнув:
– Добре, Ярино. Я поговорю з нею.
Чи правильно я вчинила? Чи, можливо, варто було поступитися заради миру в родині? Напишіть, як ви вирішували подібні ситуації у своїх родинах. Можливо, ваша порада допоможе мені знайти баланс між власними інтересами та сімейною гармонією.
