Я знала, що цей Великдень знову стане випробуванням. Бо замість “Христос воскрес” у нашій родині частіше лунає “А чого не так, як у нас заведено?”. Свекруха Наталя — берегиня “канонів”, а я — Софія, яка колись посміла на Великдень замінити холодець на салат з кіноа.
Відтоді наші стосунки — як паска без родзинок: ніби солодко, але щось не те. І от, цього року я вирішила приймати гостей у нас вдома. А значить, я — господиня, і я вирішую, що буде на столі. Спаржа? Так. Сирник без родзинок? Так. Але чи дозволить це Наталя Іванівна?
Все почалось ще за кілька днів до свята, коли Вадим, мій чоловік, обережно спитав:
– А може, просто зробиш усе, як мама звикла? Ну, щоб не було нервів.
Я подивилась на нього, мов на дитину, яка попросила поставити ялинку в квітні.
– Тобто знову “м’ясне в желе”, квашена капуста і вареники, бо так 30 років тому було? Вадиме, та я ж не в радянській їдальні! Це мій дім. Моє меню.
– Та я ж не проти. Просто… ти ж знаєш, як мама реагує.
– Знаю. Але знаєш що? Я більше не хочу жити в її уявленнях про ідеальну невістку.
Він зітхнув, а я зітхнула ще глибше. Це ж не просто про їжу. Це про свободу бути собою в домі, де я, до речі, теж живу.
У Велику суботу я готувала, як заворожена. Кухня пахла лимоном, часником, медом і м’ятою. Я складала меню з натхненням: печена телятина з розмарином, салат із руколою й яйцем пашот, спаржа з вершковим соусом, сирник із лимонною цедрою. Кожна страва — то була маленька “буря” проти “як треба”. І так, я хвилювалась. Але ще більше хотіла відчути, що це — мій Великдень.
Свекруха прийшла, як завжди, з торбами. У них — її салати, холодець і пляцки, які вона “так, про всяк випадок” принесла, бо “раптом ти не встигла”.
– А що це тут у тебе таке? – вона підняла кришку з форми, де стояла спаржа. – Це що, трава?
– Це спаржа, – посміхнулась я. – Дуже корисна, весняна. І чудово підходить до м’яса.
– Спаржа на Великдень… – повторила вона.
Вадим у цей момент зробив вигляд, що рахує виделки.
– Ну добре, – зітхнула Наталя Іванівна. – Подивимось, що ти там напридумувала.
Весь обід я ніби виступала на сцені. Свекруха ковтала мої страви з обличчям людини, яка от-от скаже “бридко”, але щось стримувало. Інші гості, натомість, хвалили:
– Ой, яка легка їжа! Не так, як завжди після свят — наче трактор переїхав.
– А спаржа — це ж просто диво. Де ти її береш?
Я з вдячністю кивала, а Наталя все мовчала.
А потім, коли всі перейшли до чаю, вона залишилась на кухні.
– Знаєш, Софіє, я думала, що ти “вискочка”.
– А зараз? – я стояла з рушником, витираючи руки.
– А зараз… Не знаю. Може, і добре, що молодь має свій смак. Я колись теж хотіла щось змінити. Але моя свекруха мене за це незлюбила.
Я мовчала. Вперше за довгий час ми говорили без колючок.
– Просто… я не хочу, щоб традиції зникли. Але, може, і не все так має залишатись, як було.
– Дякую, мамо. Я вас розумію.
В той вечір я вперше відчула, що не борюсь, а будую. Що зміни — можливі. І не лише в меню, а й у стосунках.
А ви як вважаєте, мої дорогенькі: чи варто триматись старих традицій, якщо вони стискають тебе, як вузький кожух? Чи краще створювати свої, нові? Як знайти ту золоту середину між повагою до минулого і потребою жити по-своєму? Напишіть, бо я знаю, що не одна така “кухарка в тилу свекрухи”.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
