fbpx
життєві історії
Я знову повернувся в Україну, а багато років прожив в росії. Мені вже за 70 добре. Згадую брежнєвські часи. Був я у відрядженні в одному українському обласному центрі. Іду вулицею і бачу довгу чергу. Перша реакція совка – швиденько стати на її кінець, а потім уже цікавитися, що, власне, “викинули”. Дочекавшись, що за мною зайняла місце якась дама, я пішов на початок черги та побачив казкове дійство

Я знову повернувся в Україну, а багато років прожив в росії. Мені вже за 70 добре.

Згадую брежнєвські часи. Був я у відрядженні в одному українському обласному центрі. Іду вулицею і бачу довгу чергу. Перша реакція совка – швиденько стати на її кінець, а потім уже цікавитися, що, власне, “викинули”.

Дочекавшись, що за мною зайняла місце якась дама, я пішов на початок черги та побачив казкове дійство: продавали баклажанну ікру. Казка! Фантастика! Тим більше для відрядженого. Щоправда, не більше двох банок в одні руки. Але банок обмаль, на всіх може і не вистачити.

Повернувся на своє законне місце, стою, чекаю.

Нарешті настала і моя черга. Якраз дві банки й лишилося. Щасливий, розплачуюсь та забираю обидві. І тут стикаюся очима з дамою, що стояла за мною. Це була найнещасніща істота на світі.

– Продайте мені одну банку, будь ласка! – сказала вона мені. – Я багатодітна мати: у мене двоє дітей!

– Щось забагато, – спробував віджартуватися я. Все-таки шкода було втрачати один із скарбів.

– А в мене є паспорт, – додала тоді пані. Порившись у сумці, вона вже почала витягувати свій документ. – Можете впевнитись!

– Я пожартував. Платіть гроші та забирайте одну банку.

– Що, правда? – зраділа пані.

Вона розплатилася зі мною, схопила банку і, задоволена, помчала кудись далі.

Чи багато людині для щастя треба?

Та й зараз майже так. Дуже багато років потрібно нації, аби щось почати розуміти…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.