Я зроби все, щоб Артем покинув свою сім’ю, яку будував 15 років. Він тепер повністю мій, але на даний час мене турбує інше питання: чи не покине з такою легкістю одного дня Артем і мене.
Мої стосунки з Артемом – це дворічна історія, сповнена не лише насолоди, але й постійної тривоги. Наш роман розпочався таємно, але мені ніколи не була потрібна роль другої жінки.
Я не хотіла просто чекати на його короткі візити. Я хотіла бути єдиною. Коли він, нарешті, зважився і подав на розлучення, залишивши свій затишний будинок заради моєї маленької орендованої квартири, це був найбільший тріумф у моєму житті. Тепер ми разом, але замість абсолютної радості мене гризе сумнів – чи справді наші стосунки мають міцний фундамент, якщо він так легко відмовився від попереднього життя, яке будував п’ятнадцять років?
Коли я озираюся назад, мені важко повірити, що це сталося зі мною. До зустрічі з Артемом моє життя було стабільним, але нудним. Я працювала адміністраторкою у невеликій дизайнерській студії в Одесі. У мене було кілька коротких, безперспективних романів, які закінчувалися ще до того, як я встигала звикнути до присутності чоловіка. Я вважала себе самодостатньою, але насправді мені бракувало того запалу, тієї справжньої романтики, яку я завжди бачила в кіно.
Артем з’явився на моєму горизонті два з половиною роки тому. Він був клієнтом нашої студії – власник невеликої, але успішної компанії. Його представили мені як людину, з якою мені потрібно обговорити деталі технічного завдання. Перша зустріч відбулася в офісі. Він був старший за мене на десять років, мав легку сивину на скронях, але його сірі очі світилися такою життєвою енергією, що я миттєво відчула магнітне притягання.
— Пані Марина, радий знайомству. Я чув, ви справжній професіонал, — сказав він, потискуючи мені руку. Його дотик був міцним і теплим.
— Можете просто Марина, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Сподіваюся, ми зможемо реалізувати ваше бачення.
Спершу ми обговорювали виключно роботу. Але наші ділові зустрічі швидко переросли в довгі розмови про все на світі. Я дізналася, що він одружений. Його дружина, Ольга, була, за його словами, прекрасною жінкою, але їхні стосунки перетворилися на «сусідство». У них було двоє дорослих дітей, які вже жили окремо. Артем розповідав про Ольгу беззлобно, але з відчуттям глибокої туги і розчарування.
— Ми з Ольгою як дві паралельні прямі, — якось зізнався він мені за вечерею в невеликому кафе, де ми нібито обговорювали новий проєкт. — Спільний побут, спільні фінанси, але нічого спільного всередині. Я її поважаю, вона – мати моїх дітей. Але я не відчуваю себе живим поруч із нею.
— А що ви хочете відчувати? — запитала я, відчуваючи, як моє серце частішає.
Він подивився мені прямо у вічі, і в його погляді не було жодної тіні.
— Хочу відчувати те, що відчуваю зараз, коли дивлюся на вас, Марино. Легкість, хвилювання. Хочу знову вірити, що можу когось здивувати.
Після тієї вечері все відбувалося дуже швидко. Ми почали зустрічатися таємно. Це були кінотеатри на пізніх сеансах, орендовані квартири на іншому кінці міста, короткі обіди, коли він нібито мав «термінову робочу зустріч». Кожна наша зустріч була спалахом. Він приносив у моє життя бурю, і я вперше відчула себе по-справжньому бажаною.
Але з часом ці таємниці почали мене виснажувати. Я не могла планувати нічого на вихідні, тому що він був з родиною. Я не могла відповісти на дзвінок, коли він був поруч із Ольгою. Мої друзі вже почали підозрювати, що я когось приховую. Якось у мене стався справжній емоційний феєрверк.
— Артеме, скільки це триватиме? — запитала я його одного зимового вечора в моїй квартирі. — Я втомилася бути секретом. Я не хочу красти ваш час, коли він має належати вашій дружині.
Він обійняв мене, його очі були наповнені розгубленістю.
— Не кажи так, рідна. Ти не крадеш час. Ти його даєш мені. Ти – моє справжнє життя.
— Це неправда. Справжнє життя — це те, де ви прокидаєтеся щоранку. А прокидаєтеся ви не зі мною. Я так більше не можу. Якщо ви не готові щось змінити, я мушу відпустити вас. Я заслуговую на повноцінні стосунки.
Мої слова, здавалося, стали для нього холодним душем. Він не сперечався. Він просто сидів мовчки, опустивши голову.
— Ти маєш рацію, — тихо промовив він. — Я був егоїстом. Я не міг зважитися, бо боявся зробити боляче Ользі. Ми разом п’ятнадцять років, це не просто так. Але жити в брехні — це гірше. Я піду.
Через тиждень він переїхав. Це був гучний, болісний процес. Ольга, звісно, була вражена і принижена. Артем не приховував, що йде до мене. Мені було його шкода, але я не могла відчувати провини. Я боролася за своє щастя.
Він перебрався до моєї квартири. Перші кілька місяців були наче медовий місяць. Ми разом облаштовували побут, готували вечері, разом дивилися фільми. Я відчувала себе в безпеці, нарешті його речі були в моїй шафі, а його зубна щітка — поруч із моєю.
Але ідилія почала розвіюватися, коли в його житті почалися реальні наслідки його рішення. Розлучення затягувалося, поділ майна, емоційний тиск від дітей, які не могли зрозуміти батька. Він став дратівливим, замкнутим. Коли я намагалася його підтримати, він відштовхував.
— Артеме, що сталося? Ти від мене віддаляєшся? — спитала я його якось, коли він вкотре сидів у іншій кімнаті з ноутбуком, ніби ховався.
— Ні, Марино. Просто втомився. Це все важко. Я не хочу тебе цим навантажувати.
— Але ми ж тепер разом. Ми команда. Якщо це важко, ти маєш говорити.
— А що говорити? Що мені сумно? Що я почуваюся винним? Що я втрачаю гроші і повагу? Ти цього хочеш? — відрізав він.
Мене це образило до глибини душі.
— Я хочу, щоб ти був чесний зі мною! Я не вимагаю усмішок, але я заслуговую на відвертість! Я пішла на цей крок, пережила весь тиск, коли знала, що я — причина його розпаду. І тепер я відчуваю, що ти про це шкодуєш.
Він важко видихнув і подивився на мене втомленим поглядом.
— Я не шкодую. Я просто… переоцінив свої сили. Я думав, що зможу легше.
Це «переоцінив свої сили» тепер звучить у моїй голові щодня. Я постійно думаю: якщо він зміг так рішуче залишити п’ятнадцятирічний шлюб, то що заважає йому залишити і мене? Що, якщо через рік-два, коли вся пристрасть зникне, і почнеться рутина, він знайде нову «справжню» жінку, яка знову поверне йому «відчуття життя»?
Я дивлюся на нього, коли він спить, і моє серце стискається від страху. Я люблю його, дуже сильно, і не уявляю свого життя без нього. Але постійний страх, що я — не кінцева мета, а лише проміжний етап його життєвого шляху, не дає мені спокою.
Я намагаюся бути для нього найкращою. Готую його улюблені страви, підтримую в його справах, не наполягаю на розмовах, коли він не хоче. Але це лише посилює мою тривогу. Я стала залежною від його настрою, від його погляду.
Чи зможу я коли-небудь повністю довіритися чоловікові, який уже одного разу зламав клятву? Чи приречені наші стосунки на постійну тінь його минулого і моєї недовіри?
А ви, дорогі читачі, що думаєте? Чи може стосунок, який розпочався з розлучення і болю, перерости у щось міцне і надійне? Чи приречена я на постійний страх втратити його так само, як його втратила його дружина?
