Я зустрічала Великдень у своїй новій квартирі – без Бориса, без штор і без наміру терпіти бодай ще один косий погляд від родичів. Замість “Христос воскрес” почула: “Штори не повісила? Без чоловіка тяжко, еге ж?”. І поки всі сміялися з цього “жарту”, я дивилась на свою ідеальну паску, фарбовані яйця, чисту підлогу й думала: а може, я сьогодні таки розіб’ю щось – не посуд, а мовчанку.
Я поставила останню тарілку з фаршированими яйцями й глянула у дзеркало на кухонних дверцятах. Волосся підгорнуте хусткою, обличчя без косметики, очі червоні — але не від сліз, а від цибулі. Так собі господиня з журналу. Але справжня. Я готувала цей Великдень сама. Уперше. Без порад, без підказок, без Бориса. І, знаєте, було відчуття… не гордості, ні. Виживання.
Він поїхав три місяці тому. Сказав, що йому “потрібен простір”, “ти занадто тягнеш усе на собі”, “мені складно бути тим, кого ти хочеш”. Не зібрав речі до кінця, залишив зубну щітку, стару футболку. І мовчанку в телефоні.
Мама дзвонила щодня:
– Як ти там, доню?
– Я? Та все добре. Готуюсь.
– А Борис?
– Теж, мабуть, готується… до кращого життя.
Замість сліз – паски. Замість сварок – салати. Замість “ти мене не чуєш” – тиша, і спеції за смаком.
Я накрила стіл. Світлий, лляний, той, що колись ми вибирали з Борисом. “Цей витримає дітей”, – сміявся він. Ну що ж, витримав не дітей, а цілу сімейну хресну ходу: мама, тато, тітка Оксана, її чоловік, моя сестра Ліда з чоловіком і двома дітьми. Мене чекало шоу. І я не була його режисеркою.
– О, диви, які паски! – вигукнула Ліда, ледь не врізавшись у двері з пакунками. – Але ти ж не сама все це?..
– Сама. – Я усміхнулась, хоча щоки зрадливо горіли.
– О, ну… це сильно, – сказала вона, але дивилась кудись повз мене.
Першим почав батько.
– Тепло тут у тебе. Я ще хвіртку поправлю, бо щось вона не тримається.
– Та я сама, тату. Але дякую.
Мама розглядала рушники, якими я накрила хліб. Пальцем провела по вишивці.
– Це ти сама вишивала?
– Ні. OLX.
– Ну… гарно. Просто… трохи тьмяно.
І тоді, як завжди, з громом у голосі, з’явилась тітка Оксана. Пахло не тільки парфумами, а й оцінкою. Як ніби вона вже приготувалась ставити мені оцінку за контрольну.
– Соломіє, ну молодець! І паски, і яйця, і хрін, і ковбаса. Але, ти знаєш…
– Що саме? – я підняла брову.
– Ну… без образ, але… не вистачає в домі чоловічої руки. Посуд блищить, але душа – вона ж не підлога, щоб самій мити.
Тиша впала. Навіть малий Васько, який досі безперестанку теревенив про динозаврів, замовк.
Я зробила вигляд, що не почула. Але всередині… знаєш, буває, коли серце не стискається – а випростується. Наче хоче сказати: “Все. Стоп. Не дозволяй.”
– Мамо, можна я піду подивлюсь мультики в кімнату Солі? – озвався Васько.
– Йди, – шепнула я. – Але не лякай мого кактуса, він у мене єдиний стабільний хлопець у хаті.
Легкий сміх розрядив атмосферу, але тітка не відступала.
– Просто… знаєш, у мої часи, як чоловік ішов – жінка боролася. А не тішилась тишею. Борис був не ідеальний, але…
– Тітко. – Мій голос став рівним. – Борис не був ідеальним. І я не ідеальна. Але я не куплю любов на базарі, і не буду тримати того, хто хоче йти. Ти кажеш – боротися. А я кажу – бути чесною.
Вона кліпала. Вперше. А я продовжила:
– І знаєш, що найдивніше? Я не сумую за ним. Я сумую за собою тією, яка колись думала, що без нього – нуль.
Усі мовчали. Мама щось крутила в руках. Батько дивився у вікно. Ліда ковтала слину.
Я зітхнула.
– Ви прийшли до мене в дім. Не в дім Бориса. Не в дім “зразкової родини”. У мій простір. І якщо ви не можете бути тут зі мною без списку претензій – двері відчинені. Але якщо хочете бути – прийміть мене. Навіть з пустими вікнами. І душею, яка ще вчиться бути повною.
Мама встала першою. Підійшла й обійняла мене.
– Я горда тобою. Тільки… прости, що довго не бачила, якою ти є.
– Я сама довго не бачила, мам.
Тітка мовчки порізала паску. Подала шматок. Не з вибаченням, але з чимось схожим. І цього було досить.
Після вечері всі розійшлися. Ліда лишила записку: “Пишаюсь тобою. Якщо колись знову захочеш поговорити – я готова слухати. Просто бути”.
Я мила посуд і згадувала, як рік тому боялась залишитись сама. Як просила не йти. Як мовчала, коли мене ображали “жартами”. Як здавалося, що без пари – я порожня.
А тепер… я просто була. Сама. Але не самотня.
Може, хтось скаже – це був поганий Великдень. Без чоловіка, без штор, без затишних фото в Instagram. Але я нарешті не грала роль. Не ховала біль під глазур’ю. І, знаєш… вперше за довгий час – дихала.
А ви, мої хороші…
Скажіть чесно – а у вас був такий момент, коли ви нарешті дозволили собі не бути зручними? І що було далі?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
