Я зустрічалась з Матвієм не з великої любові, а з великої втоми. Втоми від непевності, постійних оренд, хлопців без планів і без цілей. Матвій мав усе чітко: стабільна робота, двоповерховий дім під Івано-Франківськом, сімейна репутація. Мене ж більше не гріли слова, мене цікавили вчинки. І саме тоді, коли я вже приміряла весільну сукню і рахувала дні до церемонії, повернувся Тарас. Мій “колись усе”. І сказав тільки одне: Я запізнився, але хочу спробувати. І все, як вода по краплі, почало витікати з моїх рук.
Ми зустрілися в “Галці”, там, де колись жартували про те, як назвемо дітей. Я прийшла перша. У шовковій блузці й холодному розумі. Він запізнився, звісно. Він завжди запізнювався. Але коли зайшов, наче й не було цих п’яти років.
– Валю, – сказав він так просто, наче вчора бачив мене. – Я бачив у фейсбуці, ти виходиш заміж.
– Через тиждень, – відповіла я, втримуючи голос рівним. – То що?
Він посміхнувся. Не тим легким усміхом, яким колись розтоплював усі мої сумніви, а якось з гіркотою.
– Я прийшов, бо не можу дати тобі піти. Я був телепень. Я тоді втік, бо злякався. Я думав, що ти заслужила на краще. Але… я більше не можу мовчати.
Я мовчала. У мене під ребрами пульсував страх. Не перед Тарасом. Перед собою. Бо я знала: щойно заговорю серцем – все зламається.
– Тарасе, а як ти собі це уявляєш? Весілля вже на носі. Матвій… він мені нічого поганого не зробив.
– Але й нічого доброго, правда ж? – тихо сказав він.
Я не відповіла. Просто встала й пішла. Бо якби залишилась – зрадила б себе вже тоді.
Увечері я сиділа на кухні в домі Матвія. Усе довкола було впорядковано: рушнички, кришечки, розкладена в шухлядах стабільність. А я – з хаосом у голові.
– Ти якась не своя, – сказав Матвій, помішуючи борщ. – Шось трапилось?
– Все добре, – збрехала я. – Просто втомилась. Останні приготування.
– Я тебе люблю, Валю. Ти ж знаєш?
Я кивнула. А в голові звучало інше: “Я не зобов’язана відчувати любов лише через те, що хтось її відчуває до мене”.
Через день Тарас написав знову. Коротко: “Можна я тебе просто обійму, і ти скажеш, чи щось ще лишилось?”
Ми зустрілись у парку. Він підійшов, мовчки взяв мою руку. І все. Ті роки, що я так довго глушила в собі, вийшли назовні – як сльози, як сміх, як страх.
– Чому ти мовчав так довго? – прошепотіла я.
– Бо був дурний. А тепер просто хочу бути чесний.
Ми сиділи на лавці мовчки. І я не знала, чого хочу більше – тиші з ним, чи порядку з Матвієм.
Мама побачила, що я ходжу, як тінь. Поставила чай, сіла навпроти:
– Я вийшла за твого тата не з кохання, а з розуму, – сказала вона. – І не шкодую. Але завжди думала: якби мала ще один шанс…
Я не встигла відповісти – задзвонив телефон. Матвій.
– Я зробив тобі сюрприз. Купив нам тур у Карпати після весілля. Хочу, щоб ми трохи втекли від усіх.
Я подякувала. Але мене почало нудити. Не від турів. Від самого слова “все готово”.
У ніч перед весіллям я не спала. Ходила з кімнати в кімнату. Приміряла фату. Знімала. Приміряла знову.
Марта, моя кума й найближча подруга, зайшла непомітно, як завжди.
– Ти його не кохаєш, – сказала вона. – І ти це знаєш. Просто боїшся знову залишитись без опори.
– А Тарас? – спитала я. – Він уже раз зник.
– А ти колись давала йому шанс повернутись?
Я не знала, що відповісти.
День весілля. Біла сукня. Мама плаче. Матвій чекає біля церкви. А я стою в під’їзді, дивлюсь у дзеркало – і не бачу себе.
Телефон вібрує.
– Якщо ти не прийдеш – я зрозумію, – пише Тарас.
І тут мене прорвало.
Я вибігла з під’їзду. Сукня зачепилась за двері, підбори летіли в пакет. Люди на вулиці озирались, а мені було байдуже. Я бігла. До нього. До себе.
Він чекав біля старої автобусної зупинки. В руках тримав айс-лате й вівсяне печиво – бо знав, що я люблю.
– Ти справді прийшла? – прошепотів.
Я сіла поруч, відкинула волосся назад.
– Я не знаю, що буде. Але я хочу дізнатися.
Він усміхнувся. І тоді я вперше за останні роки відчула, як дихається, коли не вдаєш.
Чи зраджувала я Матвія? Можливо. Але більше я зраджувала себе. Кожного разу, коли казала “так”, не відчуваючи нічого. І, знаєте, найбільша брехня, яку ми собі кажемо – “мені нормально”.
Та хіба ми для того прийшли в цей світ – щоб було “нормально”?
А тепер я хочу спитати вас, дівчата.
А як би ви вчинили на моєму місці?
Вибрали б передбачуване “добре” – чи ризикнули б заради “можливо щастя”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
