Я – звичайна людина. Жила у маленькому містечку на Полтавщині, у небагатій родині, росла дуже скромною дівчинкою, але відкритою і доброю, у мене було багато друзів у дитинстві.
У підлітковому віці я бігала на побачення, як мої однолітки, а займалася навчанням, вчилася також в музичній школі. У мене були строгі батьки, особливо тато.
Гуляти виходила за часом, була під суворим контролем. До закінчення школи я не зустрічалася з жодним хлопцем.
Після випускного я вступила в університет в Києві, навчалася, і там вже зі мною трапилося перше кохання. Я жила сама, винаймала квартиру, працювала, навчалася у двох закладах одразу, заочно та водночас очно. Не знаю, як встигала все.
Але в мене було все, що потрібне студенту. Працювала я багато де, але лише на пів дня.
Мені було 19 років, коли я познайомилася з майбутнім чоловіком. Потім як у всіх – весілля, діти та сімейне життя. У шлюбі ми з Олегом вже 13 років. Не скажу, що багато, але й й не мало. Донечка доросла, їй скоро 11 років.
Все є, жити і радіти треба. Але у мене у житті мало не стався переворот. Я закохалася, хоча у шлюбі.
Я закохалася в чоловіка на дні народженні у подруги. Закрутився стрімкий роман, нас понесл, наче гірською рікою. Я вже була готова на розлучення з Олегом, готова була взяти дочку і поїхати туди, куди мене кликало моє кохання.
Готова була все перекреслити у своєму житті, готова була змінитись життя своєї дочки, не запитавши у неї. Адже доньці цілком комфортно тут, з татом і мамою.
Але я подумки жила з Романом, вірила тому, що він мені казав, взагалі вірила йому на всі 100%. Я просто любила його, і все, що він каже – також.
Я не можу пояснити це, як і чому я закохалася, хоч і заміжня. Я не знаю. Насправді був у нас з чоловіком на той момент вже холод у стосунках, вже до того, як я закохалася.
Олег практично жив на роботі і у відрядженні. Не виправдовую себе, але я почувала себе тоді непотрібною йому. І так тривало біля двох років.
А потім я познайомилася з Романом. Я справді у житті не зустрічала таких, як він. Не скажу, що він чимось занадто особливий чи ще щось. Він просто був наскільки мені близький душевно, я його відчувала своєю людиною – не знаю, як це описати.
Мені з ним було добре просто розмовляти, мовчати, дихати, просто – щоб з ним неважливо, де і як. Він мене розумів, як ніхто інший. Ось як ми з ним наче 1000 років знайомі.
Ми з ним були разом майже рік. Розійшлися з моєї ініціативи. І до цього я розривала ці стосунки неодноразово, адже це було неправильно. Мене багато зупиняло – совість не давала спокою.
Чоловік дізнався про це, його дружина теж, було багато драми. Зараз ми живемо кожен у своїй сім’ї. Я не описуватиму, як ми пройшли це з Олегом. Але зараз я живу з ним під одним дахом. Олег простив.
А почуття до Романа живі, це все не описати. Хто любив, той зрозуміє. Мені ні з ким ніколи не було так щасливо. Кохання – це така штука, що не дає легких шляхів і треба за все боротися самим. Все залежить від самого себе.
Я могла б змінити та розвернути своє життя на всі 180 градусів, йти по головах, думаючи лише про себе. Але в останні моменти з Романом я дуже розчарувалася в його словах, вчинках, і все зійшло нанівець.
Чому я не захотіла все це продовжувати? Адже десь читала, що живемо один раз і треба думати про себе, бо життя твоє, і воно одне. Але навіщо тоді жити, якщо думати лише про себе?
Я живу, начебто в очікуванні чогось. Наче я десь не завершила щось. Не можу зрозуміти, чому я в такому стані зараз. Наробила багато, але все можна виправити.
Та відчуваю. що наш з Романом поїзд вже не наздогнати. Скажу тільки те, що треба робити відразу те, що хочеться, а не відкладати на потім, на кращий час. Кращого часу ніколи не буде і зручного моменту – теж.
Попри все, кохання треба рятувати, витягувати на поверхню. Жити і радіти життю. Я це не зробила, не змогла. Я не сильна жінка, а слабка. Я не змогла взяти ініціативу в свої руки, він побоявся відповідальності запропонувати. А ночами – спогади і переписки.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
