– Я звик до сніданку в ліжко, Христино, – сказав Орест з легким зверхнім усміхом і відкинувся на подушках. Я отетеріла коли побачила невістку, яка тримаючи в руках тацю з кавою та круасанами.
Мені аж дух перехопило від того, як ці слова вразили мене. Це був голос його батька. Той самий тон, те саме зверхнє ставлення. Невже я виховала копію чоловіка, з яким колись так мучилась?
Погляд Ореста ковзнув по мені, він, здається, навіть не помітив, як сильно зачепив мене цією фразою.
А мені перед очима промайнуло минуле. Як я стояла на кухні зранку, коли мій колишній, Артем, розвалився в ліжку, чекаючи, поки я принесу йому каву. Як він закидав мене колючими зауваженнями, якщо щось було не так: кава недостатньо гаряча, круасан підсохлий, я недостатньо усміхнена.
– Оресте, – я сіла навпроти сина, стискаючи руки на колінах, – де ти навчився так говорити?
Він лише знизав плечима:
– Мам, та це ж жарт.
Жарт? Не схоже. І я вирішила почати з початку.
Колись я була такою ж молодою, як зараз Христина. Теж вірила, що кохання – це коли заради іншої людини готовий на все. І так я зустріла Артема. Він був харизматичний, впевнений у собі, і, як мені тоді здавалося, безмежно мене кохав. Але з часом ці почуття перетворилися на контроль. Спершу дрібні зауваження, потім він вирішував, як я маю одягатися, з ким спілкуватися.
Після народження Ореста ситуація погіршилась. Я стала для Артема не дружиною, а прислугою. Йому було зручно, що я мовчки терплю, що не перечу. Я мовчала… Бо вірила, що так правильно, що це заради сина, заради родини.
Я була слабкою. Але все змінилося, коли Оресту виповнилося сім.
Одного разу він, ще зовсім малий, запитав:
– Мамо, а тато тебе не любить? Чому він так говорить гучно?
Тоді мене ніби блискавкою лупнуло. Я зрозуміла, що показую синові неправильний приклад. Що він росте з думкою, що так і має бути.
Я зібралася з силами і пішла. Було важко. Артем не хотів відпускати ні мене, ні Ореста. Але я вистояла.
Я дала синові все, що могла: турботу, любов, навчила поважати жінок. Принаймні, я так думала.
Тепер я бачила, як Орест змінюється. Спочатку це були невинні жарти. Потім я помічала, як він говорить з дівчатами – зверхньо, так, ніби вони мають його догоджати.
Особливо це стало помітно, коли він почав зустрічатися з Христиною.
Христина була золотою дівчиною – добра, щира, з тією світлою усмішкою, яка могла зігріти кімнату. Вони зустрічалися майже рік, і я вже почала сподіватися, що він нарешті знайшов ту, яка навчить його цінувати справжні почуття.
Але ні.
Того ранку, коли я почула його слова про сніданок у ліжко, я зрозуміла – щось треба змінювати.
– Оресте, я хочу поговорити з тобою серйозно, – почала я пізніше того ж дня, коли Христина пішла.
Він сидів за комп’ютером, не відриваючи погляду від екрана.
– Мам, я зайнятий, потім?
– Ні, зараз. Це важливо.
Я підійшла і вимкнула монітор. Його очі спалахнули роздратуванням.
– Що за дитячі ігри?
– Це не ігри, Оресте. Це про твої стосунки з Христиною.
Він скривився:
– Мамо, не треба починати. Я ж нормально з нею…
– Нормально? Ти “опускаєш” її. Так само, як колись твій батько робив зі мною.
Його обличчя спохмурніло:
– Я не схожий на нього!
– Але ж ці слова… ця зверхність… Ти хочеш бути як він?
Він мовчав.
– Подумай, Оресте, як би ти почувався, якби хтось так говорив з твоєю сестрою. Або зі мною.
Ці слова, здається, поцілили в ціль. Він відвів погляд.
За кілька днів Христина прийшла до мене.
– Тітко Лідо, можна поговорити?
Вона виглядала засмученою.
– Орест більше не той, яким я його знала. Він став… холодним, наче я для нього просто зручність.
Я зітхнула:
– Христинко, я знаю. Але він може змінитися. Ти можеш допомогти йому це зрозуміти.
І вона допомогла. Вона не терпіла такого ставлення. Вона говорила з ним відкрито, відверто. І знаєш що? Він змінився. Повільно, але змінився.
Тепер я хочу запитати вас, дорогі читачі: чи доводилося вам стикатися з подібними ситуаціями? Як, на вашу думку, можна навчити поваги в родині? Чекаю на ваші думки та поради.
