Як добре, що ми живемо на заході України, де зберігається традиція одружуватися лише з благословення батьків! І мій син Мирослав теж без мого не одружиться. Зі мною тепер не розмовляють ні свати майбутні, ні Мирослав з Лесею, але я свого рішення не зміню.
Розповім вам свою історію, а ви вже як бажаєте – чи підтримайте, чи засудіть. Але я вдячна буду за будь-які думки і поради.
Я сама з районного центру на Закарпатті, тут народилася і виросла. Я у батьків – єдина і дуже бажана дитина, лелека 10 років до них не прилітав з дня весілля.
Потім мама з татом поїхали у паломництво по святим містам, і чи то сталося співпадіння, чи диво – але народилася я.
Мама й тато мене обожнювали. Вони важко і багато працювали, аби наша родина жила в достатку і у мене було все, що треба.
У мене був найкращий у школі одяг, бо тато їздив в рейс закордон і привозив мені фірмові речі, іграшки.
Та щастя нашої сім’ї тривало не довго. До того моменту, поки тато не зустрів її – ту Лесю. І все. Він наче голову втратив.
Пішов до неї з одною валізкою, в про нас забув. Потім вони виїхали в Ужгород. Він жодного разу більше мене не відвідав – нова дружина йому заборонила, а він її слухався як ягня.
Платив маленькі аліменти, але їх не вистачало, мама намагалася забезпечити нас сама, але вона дуже здала і з кожним днем згасала.
Вона дуже кохала батька, він був для неї всесвітом, вона не уявляла свого життя без нього.
Ні на кого з чоловіків вона більше не дивилася. Вона згасала, немов та свіча, не бачила в житті ніякої радості. І згасла у 43 роки.
Якось я виросла. Навчалася я в Чернівцях, але жити повернулася у своє місто – я дуже його люблю, знайшла тут гарну роботу, від мами лишилася квартира.
Вийшла заміж, стала мамою сина Мирослава і дочки Анастасії. Син біля мене, а Насті вийшла заміж і живе в Німеччині.
Я прожила з чоловіком 25 щасливих років, але Данило вже на небесах. І я була завжди попри все задоволена своїм життям. Єдине, чого сумує все життя моя душа – це біль за маму і образа на батька.
І ось мій Мирослав теж вирішив одружитися. Зустрів кохання свого життя, дівчину на імʼя Леся. Уявляєте, як мені???
І я поставила умову: або невістка змінить офіційно імʼя на будь яке інше, і тоді я благословлю їхній за ній шлюб – або їм не бути разом.
Як добре, що ми живемо на заході України, де зберігається традиція одружуватися лише з благословення батьків! І мій син Мирослав теж без мого не одружиться.
Зі мною тепер не розмовляють ні свати майбутні, ні Мирослав з Лесею, але я свого рішення не зміню – це принципово для мене, я не можу зрадити маму.
Невістка, щоб вийти заміж за мого сина має офіційно змінити імʼя! На яке завгодно, але її не повинно звати так, як жінку, через яку я росла без батька, а моя мама так і не оговталася, як він її покинув. Якщо невістка справді любить мого сина – виконає мою умову – і крапка.
Як я вже сказала, я готова вислухати будь які ваші думки щодо моєї ситуації. Всім дякую за увагу!
Бажаю миру добра!
З повагою, Олена Д.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
