Я завжди ставилася і ставлюся до літніх позитивно.
Є звичайно індивідуми, від яких хочеться бігти, але намагаюся з такими просто обмежувати спілкування.
Часто згадую бабусю свого чоловіка Віру Степанівну. Дуже характерна бабусечка була. Як що скаже – хоч стій, хоч падай. Я відразу зрозуміла, що з нею нянькатися не можна, треба розмовляти її ж словами. А вона частенько жартувала над всіма. Наче б і злобно, а ніби як і ні. А якщо образився – то це твоє діло. Ось я і прийняла її позицію і почала необразливо, звичайно, піджартовувати.Так ми знайшли з нею спільну мову.
В результаті, коли вона їхала погостювати до інших дочок, то завжди говорила:
– Мене ніхто з вас не любить, крім неї, – і тицяла на мене сухеньким пальчиком.
Всі глибоко ображалися, хоча даремно, оскільки я вважаю, що не можна людину в рослину завчасно перетворювати. Неможна обмежуватися тільки такими словами нап їхню адресу: їсти хочеш, тобі холодно, жарко, що тобі приготувати і все в цьому дусі. Більшість забувають, що самі стануть такими ж старенькими, що впадають в дитинство. А спілкування вселяє в них життя, вони розуміють, що потрібні.
Вірі Степанівні я часто говорила: яка ж ти в мене гарн! Спочатку вона образилася. Каже: яка тут краса?
А я їй: навіщо ти порівнюєш красу молодості зі своєю? Це не правильно. У кожному віці є своя принадність і краса.Ти дуже красива! І переконати мене не зможеш!
Увечері, проходячи повз її кімнату, я побачила-як вона з посмішкою дивиться в дзеркало… А наступного дня вона гуляла на вулиці на дві години довше.
Ось такі прості слова, а дали людині додаткову силу-віру в життя.
Те, що люди похилого віку “бачать”, які стосунки складуться у молодих, пара вони або не пара – це все життєвий досвід. Можу порівняти це з тим, що ми в певний період часу не розуміли, як підібрати правильний макіяж до того чи іншого вбрання, а потім просто почали це відчувати, народилося воно у нас всередині, це знання.
Дуже хочеться, щоби люди жили довше. Тільки щоб на своїх ногах і з чистим розумом, звісно. Але це, на жаль, не кожному дано…
Моя бабуся Соломія Петрівна полинула за обрій у 92 роки. До останніх днів ходила без сторонньої допомоги, їла сама. Помогала дочці на городі! Сяде на грядочку і вириває бур’янчик. Говоріла: поки я рухаюся – я живу!
Бабуся була з багатої сім’ї, яку розкуркулили, залишилася без батьків у 8 років з малолітнім братом на руках. Прожила таке важке дитинство і юність. Вишла заміж, 6 дітей народила. Онуків навіть не беруся лічити, так їх багато.
І завжди вона вчила нас: любіть, не забувайте один одного. Ставтеся до людей так, як хочете, що б ставилися до вас. Поважайте старість, бо не помітите, як вона підкрадеться до вас.
Я дотримуюся її порад. І зараз, коли у мене немає дорогих бабусеньок, часто згадую їх поради.
Старенька сусідка з верху якось мене запитала зі сльозами на очах: а чому ти до мене так добре ставишся?
Я відповіла: бо дуже сподіваюся, щомої бабусі дивляться на мене з небес і радіють, що не забуваю про них, даруючи вам свою любов, я віддаю все те, що недодали їм.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
