fbpx

Як, такі дорогі подарунки у шістнадцять років? Людмило, що ти собі думаєш? Я забороняю тобі зустрічатись з цим Владом. А квіти? Скільки він тобі їх буде дарувати? Це ж не нормально, – говорила розлючена мама. В той момент ще й батько підлив масла у вогонь. – Доню, мені Влад телефонував, просить відпустити тебе на відпочинок до Карпат. – Карпати – це моя мрія!, – подумала я. Та мамин голос перервав мою уяву. – І що, ти дав добро? Цього не буде – ніколи. Чуєш?

Як, такі дорогі подарунки у шістнадцять років? Людмило, що ти собі думаєш? Я забороняю тобі зустрічатись з цим Владом. А квіти? Скільки він тобі їх буде дарувати? Це ж не нормально, – говорила розлючена мама. В той момент ще й батько підлив масла у вогонь. – Доню, мені Влад телефонував, просить відпустити тебе на відпочинок до Карпат. – Карпати – це моя мрія!, – подумала я. Та мамин голос перервав мою уяву. – І що, ти дав добро? Цього не буде – ніколи. Чуєш?

– Я зі своєю роботою, багато чого пропустив у твоєму житті, доню. Йдемо поговоримо.

Люда обожнювала читати книги і книжкові магазини. При кожному зручному випадку вона мчала в найближчий книжковий магазин і з посмішкою проходила по всіх відділах, а своїми пальчиками проводила по виставлених книгах і таким чином віталася з ними.

Сьогодні вона вже пройшла класичну літературу, наукову, дитячу і заглибилася в свою улюблену – фантастику.

Вона встала напроти стелажа, вибрала полку і стала вести по книгах, які стоять на ній, рукою і прислухатися до себе. Так вона вибирала що новенького їй почитати.

Раз і вона дійшла до однієї книги і внутрішній голос їй сказав: стоп. Вона відчула, як її рука зіткнулася з іншою і з подивом глянула на покупця, що стояв поруч.

Це був молодий хлопець. І вони обидва потягнулися до однієї і тієї ж книги.

“Забавно”, — подумала Людмила.

– Можем купити її навпіл. Спершу прочитаєш ти, а потім я. Чи навпаки.

Так Люда познайомилася з Владом.

Звичайно вони купили цю книгу, а потім пили каву в кав’ярні.

– У тебе таке красиве ім’я – Людмила!

– Дякую!

-А скільки тобі років? Чим займаєшся? Розкажи про себе.

-Мені 16. Поки вчуся в школі. Збираюся поступати в музичне училище. Майже весь час зайнята. Дуже втомлююсь. Книги – це моя віддушина.

-Так ти майбутній музикант?

– Сподіваюсь, що ні

Влад ледь не вдавився кавою:

-Як це?! Ти готуєшся вступати в музичне училище і не збираєшся потім мати нічого спільного з музикою?!

-Ну ось так. Музикальна кар’єра – це мрія моєї мами. Сама вона не змогла стати музикантом – таланту не вистачило. І ось тепер хоче, щоб я стала музикантом.

-А ти ким хочеш бути?

-Я дуже хочу бути архітектором. Дуже. І просто чекаю, коли мені виповнитися 18. Тоді я зможу піти з дому і жити самостійно. І мама не зможе впливати на моє рішення.

-А як же музика?

-А що музика? Так, у мене є техніка. Я дуже багато працюю, але у мене теж немає таланту. Звісно, я буду пробувати вступити туди, куди хоче мама, але потім або кину або закінчу, але потім все-одно буду поступати в архітектурний.

-А ти цілеспрямована.

Люда посміхнулася.

-А мені нічого іншого не залишається. Мама у мене дуже владна. Вона завжди намагалася зробити так, щоб все було по її. Так що довелося підлаштуватися. А то було зовсім тяжко – якщо який прокол з мого боку, то вона мене постійно карала – забороняла з подругами бачитися тижнями, наприклад, або взагалі книги читати. Ой, щось я з тобою розговорилася.

-Почекай, а батько?

-Батько завжди на роботі.

-Якось сумно. Знаешь, що я б зробив?

-Що?

-Я б чесно сказав обом батькам, що хочу бути архітектором і не хочу більше займатися музикою.

Люда тільки сумно посміхнулася:

-Досить про мене. Розкажи про себе.

-Мені 21 і я вчуся в університеті. Буду мультиплікатором. А телефон свій залишиш?

-Залишу.

Так молоді люди стали спілкуватися. Люда навіть познайомила Влада зі своїми батьками. Батько сказав, що хлопець – відмінний, а мама тільки фиркнула. Мабуть і на заміжжя дочки у неї були свої плани.

Влад виявився романтиком. Майже кожен день він замовляв Людмилі різні букети квітів, частенько розробляв для неї квести і дарував подарунки.

-Як ти могла прийняти такий подарунок? – вигукнула якось мати.

-А що такого? Мені дуже сподобався цей браслет, особливо вставка – два дельфінчика.

-Але він же золотий! Мало того, що він тобі постійно квіти дарує, ставити вже нікуди, мало того, що ви постійно ходите в кафе, так ще й браслет? Що ж буде далі?

-Мам, я не розумію… ми в кафе ходимо тільки по суботах і тільки каву там п’ємо. Невже це часто?

Але мама була незадоволена:

-Ще один такий подарунок і я забороню тобі зустрічатися з ним. Тобі всього 16!

І тут на кухню увійшов батько і підлив масла у вогонь:

-Людо, тут Влад телефонував. Просив відпустити тебе на наступні вихідні в Карпати.

Люда відчула як її накриває радість – вона мріяла побувати в Карпатах . Невже це станеться?

-Які Карпати? Які? – вигукнула мати Люди. – Я сподіваюся, що ти відмовив йому?

-Ні. Я дав добро…

-Чому він подзвонив тобі, а не мені?

-Напевно, бо я – батько. І я головний в цій родині.

– Загалом, Людмило, я забороняю тобі бачиться з Владом. Давай, видаляй його телефон. Заноси його в чорний список. Як мені не подобаються ці його подарунки!

Серце Людмили стислося і саме в той момент в ній прокинувся протест:

Ти не маєш права! Я можу дружити і спілкуватися з ким хочу. І займатися я хочу тим, чим хочу я! Терпіти не можу музику! Я завжди хотіла ходити в художню школу, а не в музичну. І я хочу бути архітектором, а не музикантом. Я не буду поступати в твоє музичне училище!

Люда бачила, як її мати просто задихалася від обурення:

-Так ти… Та я… стільки сил… і ось як ти заговорила! Так це його згубний вплив!

А батько просто стояв і з подивом дивився на дружину і дочку.

-Так… щось я запрацювався і пропустив щось важливе, – сказав він. – Людо, одягайся. Підемо пройдемося.

Батько і дочка мовчки йшли по вулиці. Обидва мовчали. Про що думав батько, Людмила не знала, а її просто трясло від своєї сміливості: нарешті-то вона змогла заявити батькам про свої бажання.

Значить ти хочеш бути архітектором?

Голос батька вивів її зі своїх думок.

-Так, тату.

Значить не хочеш ходити в музичну школу?

-Не хочу.

Значить не ходи. Я так думаю, якщо потім захочеш вчитися музиці, значить візьмеш приватні уроки. А Влад? Ти його кохаєш?

-Люблю, тату. І хочу бути з ним. І не збираюся видаляти його телефон!

-Так я хіба проти вашого спілкування? Ні. Ти на матір не сердься. Просто у неї ніколи не було таких гарних залицянь, які є у тебе – я так не доглядав. Вона просто заздрить . Так що навіть мені є чому повчитися у твого друга. Так що, доню, вище ніс! Скажи з якого предмету тебе треба підтягнути для вступу в архітектурний. Я все влаштую. І з матір’ю поговорю.

Людмилі стало тепло і спокійно. І вона з вдячністю подивилася на батька.

Люда вступила в архітектурний. І як тільки їй виповнилося 18, то відразу вийшла заміж за Влада.

-Ти ще дитина! Ви обов’язково розлучитеся! – зло говорила її мама. – І так, я буду рада, коли це станеться!

-Дочко! Це твоє життя і твій досвід. Роби так, як вважаєш за потрібне, – говорив батько.

Минуло 10 років, а Людмила і Влад досі разом.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page