– Як там мої внучатка? Вже ходять в садочок?, – запитала по телефону свекруха. Я не встигла і слова сказати, як Ніна Василівна почала жалітися на все на світі.
– Ой, а Степана мого мають на роботі скоротити. І за що ми тільки жити будемо… А продукти так подорожчали і за комунальні всю пенсію віддати потрібно. Ще й зять сказав, що на вихідних вони не зможуть приїхати картоплю копати, бо в нього якась термінова поїздка намалювалася. Ой, певне наша картопля буде зимувати на тому городі.
Ще навіть дев’ятої ранку не було, як Ніна Василівна вилила на мене купу негативу. Ну як тепер може в мене день пройти? Ну звісно, що все з рук валилося, а дома ще й близнятка, які нездужають і в садочок не підуть ще мінімум з тиждень.
Ми живемо з чоловіком в іншій області. Поруч з нами немає ніяких родичів, тому я звикла розраховувати лише на себе. Чоловік багато працює бо виплачуємо іпотеку, яку хочемо пошвидше виплатити і забути.
Я ж вся в дітях, ще й зараз така пора починається, що в садок два дні ходять, а два тижні дома. Я до цього нормально ставлюся, але все це лягає виключно на мої руки.
Але я б нічого не казала, якби моя свекруха не турбувала мене своїм ставленням до життя.
Ніну Василівну як послухаєш, то здається що ось-ось і кінець світу настане. Ну є такі люди, в яких на думці один негатив.
– А як дівчатка в школу підуть і так хворіти будуть? Та то якісь неуки виростуть.
– Ніно Василівно, та до школи ще два роки. Про що ви говорите? Та чи ми перші чи ми останні? Всі діти через це переходять. Переростуть, все добре буде.
– Ой, а як ви не будете мати за що квартиру оплатити? Та вам її заберуть. Де ви жити будете? Хіба до нас з дідом в село переїдете, – каже мені свекруха.
– Ну а чого зразу не буде чим платити? Ігор має хорошу роботу. Для чого ви таке навіть випускаєте з себе?
Ну все в свекрухи погано. Її послухаєш і жити не хочеться.
Недалеко від Ніни Василівни живе її дочка. Леся також не дуже має бажання маму провідувати через її такий кепський характер.
Ось і виходить, що насадила свекруха тих городів, а сил працювати то вже немає. Вже десь місяць часу вона нам говорить, що певне картопля зимувати в землі буде.
Але осінь тільки почалася, для чого себе їсти через ті городи. Ігор казав, що якось на вихідні вирветься, домовившись з зятем і викопають ту картоплю. Це не є проблема.
Але свекруху тим не заспокоїш, бо сусіди вже пів поля викопали…
В мене складається таке враження, що Ніні Василівні байдуже на нас на дітей, вона піклується лише про те, про що піклуватися не варто.
Замість того щоб спитати, як онучки почуваються, вона завела свою пісню, як все погано і не добре…
Як пояснити людині, що не можна все життя ось так жити і притягувати погане? Я вже лишній раз до них в село їхати не хочу…
Автор – Карамелька
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
