Він закохався в третьокурсницю Лілю на першому курсі університету. Навіть не сподівався, що вона зверне на нього увагу, лише милувався здалеку.
Та весною, наприкінці свого першого року навчання, все ж наважився: підійшов у з букетиком ніжних польових квітів, який купив у якомусь пориві в бабусі на тротуарі.
– Що це? – запитала, посміхнувшись, Ліля.
– Це тобі. Просто захотілося…
Вона дзвінко засміялася:
– Смішний ти! Може, і на каву хочеш мене запросити?
– Дуже хочу! – не вагався ні секунди Кирило.
Навкруги, як гігантський вулик, гудів університет, але для нього весь світ вмить зник, і лишилися тільки вони: її очі і посмішка.
– Ну то сходимо, чого б і ні? Я в середу після пар вільна.
…Прозустрічалися до закінчення нею університету. Кирило сподівався, що тепер вони разом знімуть квартиру, він виселиться з гуртожитку, можливо, перейде на «заочку» і почне підробляти.
Та вона познайомилася з керівником якогось танцювального колективу, чорнявим і харизматичним. Сама пішла танцювати в той колектив і одночасно – від Кирила до того Артура, а потім і зовсім поїхала танцювати за контрактом аж у Китай…
І нащо їй, з її очима, посмішкою і довгими ногами, природнім хистом до іноземних мов взагалі був потрібен той універ?..
Не бачилися 7 років. Кирило на Наталі оженився і вони вже мали донечку.
Працював архітектором в одній невеличкій, але перспективній фірмі. Взяли квартиру під іпотеку, виплачували.
І тут – грім серед ясного літа.
Дзвінок:
– Привіт! Я в Україну повернулася. Може, побачимося якось?
Кирило вишукував такий самий букетик, як подарував їй того першого разу. Знайшов дуже подібний.
Вона оцінила, засяяла у похмурий день таким світлом, що все інше для нього у тіні лишилося.
Як же тепер Наталі, донечці в очі дивитися?..
Але він кохає цю жінку… Не припиняв кохати ні на мить.
На рік його вистачило ховатися, а потім сказав Лілі:
– Якщо будеш зі мною, піду від Наталі. Не можу більше брехати. Та вона і здогадується про щось, думаю.
Ліля дивилася на чоловіка, який, знала-відчувала, любить її понад усе.
Що вона могла йому пообіцяти?
Пообіцяти могла. Але Ліля була не з тих, хто виконує обіцянки. Може сказати лиш одне: сьогодні вона тут і хоче бути з ним. Він такий рідний, пристрасний, люблячий… А їй хочеться додому. Їй хочеться – зараз хочеться – мати дім, в якому вона відпочине, відновиться після всіх своїх пригод… І такий дім для неї – Кирило.
– Я буду з тобою. Хочу бути.
Як то було все важко – розлучення і все, пов’язане з ним. Але Кирило справився, бо поруч була та, яка його надихала, окриляла. Його щастя.
Винайняли квартиру, як колись він і мріяв.
Ліля давала йому енергію і сили йти вперед, на роботі підвищили, брав приватні замовлення, заробіток зріс.
І їм вистачало, і донечці допомагав. Ліля не була проти ні щоб він бачився з дитиною, ні щоб підтримував фінансово, можливість же є.
Злітали кілька разів відпочити за кордон, примирилися нарешті з Кириловими батьками, які спочатку не прийняли нову невістку.
Кирилові хотілося від неї дитинку, і Ліля не проти наче була, от тільки якось видала:
– Там, в Китаї, в мене у добрих знайомих синок лишився… Не хотіла його везти сюди у невизначеність після розірвання контракту і відносин з Артуром. Думала, влаштуюсь – і заберу. А потім все з тобою так закрутилося… Ні, син не Артура, тому ми і розійшлися. А тобі боялася сказати…
Якщо чоловік любить жінку – любить і її дітей.
Привезли Михайлика чотирирічного, через тиждень він вже Кирила татком назвав.
Через півтора роки народилася в них Улянка, а ще через три – Тарасик.
Квартиру вже мали, батьки Кирилові допомогли купити.
Коли Тарасику виповнилося три, Лілі запропонували попрацювати в Швеції перекладачем в китайській фірмі, яка мала і в Україні, і там філіал.
Очі у Лілі так блищали, так хотілося їй після декрету кинутися у вир життя! Що Кирилові було робити? Не зачиняти ж пташку в клітці. Відпустив.
Раз у два місяці Ліля прилітала додому, а Кирилові у домашніх справах і з дітьми допомагала няня.
Через рік роботи у Швеції Ліля заявила, що зустріла у Скандинавії своє справжнє кохання…
Дітей на якийсь час, якщо Кирило не проти, залишить з ним, поки вона там облаштується. Можна, звичайно, Михайлика в село до Ліліних батьків перевезти, але хлопчик звик у місті, тут його школа, друзі, тато…
Тільки діти і врятували його від депресії і страшних думок.
Ліля на 5 років зникла, один лише раз Михайло до неї злітав за цей час.
Кирило одружився з нянею. Це був його другий шлюб, бо з Лілею жили цивільним.
Маринка, 35-річна вдова, дітей знала і любила по-справжньому. Для Кирила це було важливо.
На диво, батькам його друга, а по-суті третя, невістка сподобалася. Добра, тиха, хазяйновита. То нічого, що не така красуня, як та синова Ліля. Головне зовсім не краса.
Ліля повернулася до Києва, почала бачитися з дітьми, але не наполягала на тому, щоб їх забрати. З татом їм добре, стабільно. А вона – знову по квартирах.
Марині ох як не подобалося, що в життя її чоловіка і дітей, яких вважала своїми, бо рідних не мала, ввірвалася знову ця жінка.
І недарма не подобалося…
Кирила вистачило на три місяці опиратися жінці, яку єдину в цьому світі кохав…
Його Ліля з сонцем у волоссі пообіцяла, що це вже – все. Що вона вгамувалася. Що лише одного бажає – бути з ним і з дітьми. Щоб вони раз і назавжди стали справжньою родиною.
Пообіцяла – бо сама в це щиро вірила.
І Корило повірив.
Лишив другу квартиру другій дружині і пішов.
Три роки тривала ідилія. А потім директор компанії, в якій працювала Лілія, сам зателефонував Кирилові:
– Дружина ваша говорить, що ви будете проти і не відпустите. Але розумієте, нам світить дуже вигідний контракт з італійськими партнерами, а кращого представника зі знанням мови і такими дипломатичними здібностями, ніж Лілія Вікторівна, ми не маємо. Тому відпустіть її, будь ласка! Це всього на два тижні, а вигода від того нашій компанії велика, і дружина ваша відповідно отримає достойну платню за це.
Кирило, розуміючи, що кредит вже на третю в його житті квартиру краще виплатити пошвидше, відпустив.
Хоча, звичайно, і не хотів.
Ліля повернулася з Італії і сказала, що через місяць, як все владнає з переводом в Італію на роботі, поїде знову, що там її чекає Артур… Той самий, що повіз її колись у Китай… Кохання всього її життя.
– Їдь куди хочеш, не чіпай дітей, і зроби так, щоб я тебе більше ніколи не побачив, – тільки і сказав Кирило.
А через два роки Ліля з валізкою без попередження подзвонила у двері їх квартири.
У свої сорок з гачком вона продовжувала сяяти, можливо, ще яскравіше, ніж у юні роки.
А може, такою вродливою і молодою робив її кругленький животик, що вона його ніжно притримувала вільною рукою…
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук заборонено.
Фото – з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
