Як тільки ми переїхали в трикімнатну квартиру, син Євгена від першого шлюбу вже тут як тут. Звісно ж, у мами таких апартаментів немає. Та й люблячий тато, який довгий час про Данила і не згадував, став найкращим в світі. Я вирішила не рубати з плеча, і поговорила спершу з родичами. Як не як, а все це “добро” в кредиті!
З Євгеном ми вже одружені більше трьох років. Чоловікові 41, мені 26. Я виросла без батька і в своєму чоловіка знайшла те, про що мріяла з дитинства: надійну опору, підтримку, турботу та ніжність. Різниця у віці мене ніколи не бентежила, родичі теж спочатку дивувалися, потім заспокоїлися. У минулому Євген частенько заглядав у чарку (через що пішла його перша дружина і він довгий час не спілкувався зі своїм сином), але коли я з ним познайомилася, ці проблеми були вже в минулому.
Одного дня ми вирішили покращити свої житлові умови, продали однокімнатну квартиру чоловіка та, набравши кредитів, купили трикімнатну квартиру, зробили у ній ремонт.
Син Євгена від першого шлюбу, приїхавши до нас на канікули, надумав жити з нами. Йому 13 років. До цього проживав нормально в місті Самбір, що на заході України. Чоловік розписав йому всю красу життя у Львові, Данило загорівся і почав “відпрошуватися” у матері, і тільки потім чоловік запитав мене, як я до цього ставлюся. Я спочатку була проти, тому що Данило досить своєрідний, розповіла чоловікові про свої почуття прямо. Євген був збентежений, і ми відклали рішення на потім.
Подумавши і послухавши поради родичів, я вирішила увійти до становища чоловіка – таки рідний син, вони до нормально не спілкувалися вже деякий час. І дала згоду, намагаючись змінити своє ставлення до сина та ситуації загалом.
Ми маємо багато кредитів і боргів. Моя зарплата дуже скромна, а загальна сума за кредитами дуже солідна. Я щосили намагаюся підробити, де тільки можна. Євген нещодавно влаштувався на роботу зі стабільним доходом вище за середній. Я розраховувала, що він допомагатиме сплачувати наші загальні борги, але не тут було.
Чоловік вирішив поміняти автівку, і я попросила закрити мій автокредит, тому що частково ці гроші було взято на покупку попередньої машини для нього. Він мені лише зрідка дозволяв на ній їздити. Євген відмовився. Я продовжую виплачувати кредит, чоловік їздить на новій автівці.
З появою його сина Євген витрачає більшість грошей на нього: купує йому одяг, меблі в кімнату, їжу, яку вони часто з’їдають удвох. Коли я питаю, скільки коштує це і це, він бреше, що набагато менше, ніж насправді. Але я бачила чеки. Звинувативши його в обмані, я почула на свою адресу купу неприємних речей. Плюс те, що це я змушую його брехати і не даю спокійно жити з сином.
Виходить, я живу своїм життям, розподіляю свій прибуток на платежі за кредитами, їжу, проїзд, купівлю всього необхідного. Вони живуть своїм життям. Щоправда, чоловік нічого не купує собі, ходить у старих сорочках і навіть не заїкається про покупку нового одягу.
Зараз я у роздумах: чи достатньо цього для розлучення? Не знаю, чи можливо світле та щасливе майбутнє з цією людиною чи все найкраще між нами вже позаду. Спільних дітей за цей час у нас так і не вийшло. Окрім спільної квартири та боргів разом нас нічого не тримає.
Але як подумаю, що ми розлучимося, стає і радісно, і сумно. Боюся його втрачати – все ж таки у нього є й позитивні риси, просто на даному етапі Євген не виправдовує моїх надій. Якби мені було 42 ми, напевно, були б ідеальною парою. Зараз мені хочеться більше опіки та заступництва, а він залишив мене віч-на-віч з моїми труднощами та страхами.
Що б ви мені порекомендували дальше робити?
Розлучатися чи домовлятися?
Вийде у нас щось змінити в кращу сторону?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua