fbpx
життєві історії
Як тільки нас з сином виписали, я відчула якісь дивні погляди на собі, з боку обслуговуючого персоналу, але вирішила не перейматися цим питанням, хоча, даремно. І лише коли Володі виповнилося вісім місяців, я зрозуміла, що цей погляд, не інакше, як співчуття. – Ти свою “місію” виконала. За себе не хвилюйся, я куплю тобі таку квартиру, яку ти тільки захочеш, але Володя залишається зі мною. – Сперечатися зі Степаном було марно

Як тільки нас з сином виписали, я відчула якісь дивні погляди на собі, з боку обслуговуючого персоналу, але вирішила не перейматися цим питанням, хоча, даремно. І лише коли Володі виповнилося вісім місяців, я зрозуміла, що цей погляд, не інакше, як співчуття. – Ти свою “місію” виконала. За себе не хвилюйся, я куплю тобі таку квартиру, яку ти тільки захочеш, але Володя залишається зі мною. – Сперечатися зі Степаном було марно.

Коли я виходила заміж, то думала, що так буває, — дівчина з маленького райцентру приїхала до мегаполісу, знайшла роботу на великому підприємстві, на неї звернув увагу керівник, закохався, запропонував стати на рушничок щастя.

Якась частина цієї романтичної історії справді мала місце, я справді була заміжня з директором фірми, тільки, погоджуючись стати його дружиною, не думала, що я потрібна своєму чоловікові лише як мама для дітей.

Після весілля Степан наполіг, щоб я звільнилася і переїхала жити до його заміського особняка. Мені було незвично там нічого не робити, статус дружини господаря я, на вимогу чоловіка, повинна була підтримувати.

У будинку була покоївка, кухар, за подвір’ям доглядав садівник, біля воріт чергував охоронець. Тільки ось господинею я себе не почувала, Степан не дозволяв мені ні в що втручатися, все було так, як хотів він.

Я зрозуміла, що чекаю дитину, Степан оточив мене належною увагою і турботою, я ні в чому не потребувала, могла дозволити собі капризи та забаганки, навіть, чесно зізнатися розслабилася і почала звикати до того, що за мене всі все роблять, а моє завдання – виносити здорову дитину.

Так воно й сталося. Я вчасно привела на світ сина, Степан вимагав на місці зробити всі можливі аналізи та тести з приводу здоров’я малюка, хоча лікарі в один голос заявляли, що наш Володя абсолютно здоровий хлопчик. Коли стос результатів переконали Степана в цьому, він заспокоївся.

Повернувшись додому, я відчула якесь дивне ставлення до мене з боку прислуги. Вони, як і раніше, були дуже ввічливими, але періодично я ловила на собі погляди, в яких явно була помітна жалість. Через вісім місяців я зрозуміла, у чому причина. Степан, проконсультувавшись з медиками, заявив, що сина настав час переводити на кашки, і найняв для малюка няню.

Я намагалася заперечити, що сама можу і годувати, і стежити за сином, але чоловік був непохитний. Він порадив мені звернути увагу на себе і привести себе до ладу. Моя фігура, безперечно, змінилася, але не настільки, щоб отримувати такі зауваження від чоловіка.

Чим далі, тим все було гірше, а через кілька місяців раптом заявив, що ми, швидше за все, не уживемося, і порадив розлучитися без “бурі”. Я спитала про сина, тоді все з’ясувалося остаточно.

– Ти подарувала мені спадкоємця, все, дякую, Володя лишається зі мною, відсудити його в тебе немає жодних шансів, можеш навіть не намагатися. Їдь у своє містечко, я тобі куплю там квартиру, і на цьому наші стосунки припиняться. Сина я виховуватиму без твоєї допомоги.

Сперечатися з Степаном було марно, та я й не могла це зробити. Довелося змиритися і піти на його умови. Він справді купив мені квартиру, профінансував ремонт, покупку меблів, і після цих “бонусів” просто викреслив мене зі свого життя, а з мого – нашого Володю.

Наскільки могла, я спочатку цікавилася тим, як росте син, шукала з ним зустрічі, але Степан миттю припиняв такі спроби, а під час чергової з них сказав, що вирішить питання неформально.

На новій роботі я познайомилася з Олегом, ми розписалися, стали жити в моїй квартирі, так як у мого нового чоловіка свого житла не було, я носила дитя і поступово стала забувати і Степана, і Володю.

Коли до появи на світ дитятка залишалося кілька місяців, несподівано зателефонував мій колишній і, у звичайній своїй категоричній формі, сказав, що через тиждень привезе мені Володю, бо його молода дружина не хоче виховувати чужу дитину.

Степан навіть не поцікавився, які у мене плани, як у мене справи із сімейним життям, просто поставив перед фактом, пообіцяв допомогти матеріально (я не сумніваюся, що він дотримався б своєї обіцянки), і просто мовчав деякий час, коли я відповіла йому відмовою. Коли мова до нього повернулася, він сказав у телефон:

– Ти ж мати! Це твій син! Як ти можеш відмовитись?

Наскільки можна спокійно, я пояснила, що скоро у мене буде другий син, а долю і життя Володі, коли вже взявся, нехай організовує його батько.

Звичайно, мені дуже шкода Володю, я уявляю його забезпечене дитинство в оточенні гувернерів та вихователів, які спілкуються з дитиною виключно заради заробітку, але роки, які нас розділили, не дають мені впевненості, що я впораюся з хлопчиком, знайду з ним спільну мову, та й дати йому в матеріальному плані те, що давав Степан, за всього бажання я не зможу.

Переїхати з палацу в скромну квартиру для Володі буде ще тим випробуванням, як і змінити велике місто на наш невеличкий населений пункт, без басейнів, стадіонів, театрів та інших атрибутів гарного заможного життя.

Скажіть, чи правильно я вчинила?

Фото ілюстративне