Як тільки я дізналася про цікавий стан, миттю розказала про це Мирону. На моє здивування, зранку, коли я прокинулась, ні його, ні речей, в квартирі не було. Через деякий час його батьки вислали мені конверт з грошима, самі розумієте, для чого. Я в той час вже була з видним пузом, як моя сусідка, старенька бабуся сказала: “Ой, сама в злиднях живеш, і на таке життя дитину прирікаєш”. Я трохи образилась, але згодом зрозуміла, якби не вона, не знаю, що б зі мною було. Дякую вам, добрі люди!
Я жила у цивільному шлюбі з любов’ю всього свого життя вже чотири роки, але одружитися зі мною Мирон не поспішав. Коли я дізналася про не запланований цікавий стан, то невимовно зраділа.
Адже сподівалася, що дитина підштовхне Мирона до того, щоб зробити мені пропозицію. Але реакція була зворотною: він просто зник.
На наступний день я прийшла додому і не побачила ні Мирона, ні його речей. Зателефонувала його батькам, а ті сказали, щоб я ніколи їх більше не турбувала. Вони прислали мені поштою гроші на “щось зробити” і попросили розібратися з проблемою самостійно.
Але я просто не могла піти на такий крок – це моя кровиночка. Я хотіла цю дитину і виховати її, нехай і самостійно. Я розуміла, що до появи малюка на світ у мене немає ніяких умов.
Рідні у мене немає, я сирота, квартиру орендую, робота така, що тільки на життя і вистачає, відкласти нічого не вдається. І все ж я вирішила ризикнути.
Сусідка Валентина Іванівна, яка побачила мій живіт, тільки несхвально хмикнула:
– А я тобі казала, що ці співжиття до добра не доведуть. З малюком на руках одна залишилася. Сама голота і дитину на таке життя прирікаєш? Ех…
Кожен день вона щось коментувала. А я спочатку плакала від її слів, але потім не стала звертати увагу. Турбувалася лише про те, де ж взяти грошей, щоб забезпечити малюка. І ось з цього моменту почалися дива: люди, від яких я абсолютно не очікувала, почали мені допомагати.
Спочатку начальник мені дозволив працювати так довго, як я зможу. Він розумів, що на гроші, які держава дає на дитину, нам з малюком не прожити, тому дозволив заробити. А потім до мене в квартиру стали приходити молоді матусі з пакетами одягу, з яких їхні діти вже виросли. Я стала питати:
– Звідки ви дізналися, що я потребую?
А всі відповіли:
– Сусідка Валентина Іванівна питала у всіх жінок з колясками про дитячі речі і просила допомогти.
Ось від неї я точно нічого доброго не очікувала, а тут-таке! Розчулившись, я вискочила з квартири, спустилася до Валентини Іванівни і міцно її обняла.
Коли я вже привела на світ своє янголятко і відчувала нестачу в коштах, то стала знаходити у себе в поштовій скриньці конверти з грошима. Суми не дуже великі, але на нехитрий набір продуктів для мене і дитини вистачало.
Я все намагалася з’ясувати, хто ж мені так допомагає. І одного разу змогла підстерегти свого благодійника. Це був наш двірник.
У нього самого зарплата мізерна, а він мені так багато віддавав! Та ще й не хотів, щоб я знала про це. Робив добру справу анонімно.
– Дякую вам велике, Андрій Степанович! Але навіщо ви це робите? Вам самим же гроші потрібні.
Мені багато не треба, я один, старий уже. А вам вітаміни потрібні! – сказав він.
Ще одна сусідка запропонувала мені доглядати за моїм синочком, поки я буду йти в нічну зміну на роботу. Начальник дозволив мені підробляти. Мій малюк спав у квартирі сусідки раз в три доби поруч з її дітками, а я працювала.
А після зміни Валентина Іванівна, як бабуся рідна, сиділа з моєю дитиною до обіду. Сусідка давала мені трохи поспати після роботи.
Господар квартири, яку я орендувала, також дізнався про мою ситуацію і дозволив два перших місяці після появи дитини не платити за житло, а потім трохи скинув вартість оренди. Ось так моя сумна ситуація показала мені, що світ не без добрих людей.
Моєму Тимофійку вже вісім років. Живе щасливо, ні в чому не потребуємо, але ж я так боялася, що йому доведеться голодувати, буде зовсім один, нікому не потрібний, як і я. А все вийшло навпаки.
Весь мій будинок, всі сусіди, допомогли мені підняти малюка на ноги, за що я всім неймовірно вдячна.
А рідний батько Тимофія і його рідні бабуся з дідусем теж недавно приїжджали, просили вибачення і дозволу спілкуватися з сином і онуком, оскільки більше у Мирона нащадків не з’явилося.
Ось тільки я ще не знаю, чи варто моєму Тимофійчику знати таких людей, які надіслали гроші тільки на те, щоб “прибрати” його…
А також нічим не допомогли в важкі для мене часи. Нехай краще він спілкується тільки з добрими людьми, якими, на моє щастя, населений будинок, де ми зараз живемо.
Миру та добра вам усім!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
