fbpx
життєві історії
Як тільки я не вмовляла Івана залишитися в Україні, він не слухав. Дійшло вже й до того, що почав збирати документу у свою Німеччину. – Стільки дівчат біля нього крутиться, а він все в холостяках сидить. Ось якби з’явилась така дівчина, яка б йому голову закрутила, він би й не думав про ніякі заробітки. А якщо ні, сто відсотків знайде собі якусь німкеню і забуде назавжди про рідну матір. – З цими думками я й сіла у маршрутку. І це був знак!

Як тільки я не вмовляла Івана залишитися в Україні, він не слухав. Дійшло вже й до того, що почав збирати документу у свою Німеччину. – Стільки дівчат біля нього крутиться, а він все в холостяках сидить. Ось якби з’явилась така дівчина, яка б йому голову закрутила, він би й не думав про ніякі заробітки. А якщо ні, сто відсотків знайде собі якусь німкеню і забуде назавжди про рідну матір. – З цими думками я й сіла у маршрутку. І це був знак!

Усе почалося з того, що син Тамари Григорівни Іван, вирішив закинути кар’єру вчителя та поїхати на заробітки до іншої країни. Не мав нахилу до комерції, а на зарплату вчителя виживати було складно. Тамара Григорівна, яка працювала бібліотекарем у тій самій школі, намагалася відмовити Івана. Адже там, за кордоном, життя теж медом не мазане.

Іван не поспішав створювати сім’ю, хоча було йому далеко за 30. І дівчата не ті траплялися. У ровесників уже діти до школи збиралися, а він усі в холостяках ходив.

Тамара Григорівна сиділа на роботі та думала:

– Не відпущу! Якщо поїде до своєї Німеччини, взагалі онуків не побачу. Там собі знайде якусь не нашу, а про рідну матір навіть не згадає.

Після роботи вона йшла додому та репетирувала розмову з сином. Коли Іван лише встиг подорослішати? Раніше була єдина проблема — це замазане зеленкою коліно. А тепер… Дівчата за ним табуном ходили, та нікого він за дружину брати не хотів. Ніби наврочив хтось. Швидше за все, заздрість людська так давалася взнаки.

Коли Тамара Григорівна зайшла в автобус, вона кинула погляд на пасажирку, яка сиділа перед нею.

Дівчина обурювалася, хоча особливих причин не було. Тамара Григорівна не приймала слова близько до душі, а думала про своє:

– Білявка. Блакитні очі. Фігура ніби виточена. Одягнена хоч і скромно, але годинник на руці дорогий. Розмова красива, значить, навчається в університеті. А ще справедлива, коли такий “концерт” закотила по телефону.

Дивилася вона на цю дівчину і розуміла, що ця панночка чудово б підійшла їй як невістка.

В одну мить в голові Тамари Григорівни продзвенів план дії.

– Ой, дівчино! Не допоможете? Щось мені погано стало. Ось тут, в сумочці, має бути таблетка. Лікарі казали приймати в такому випадку.

Дівчина ж відразу взялась допомагати.

– Ви не проведете мене до будинку, або хоча б постійте зі мною на зупинці. Я зателефоную сину, щоб він по мене прийшов.

Тоді вона відчула не “слабкість”, а якийсь знак згори. Саме Люда, а так звали дівчину, й подарувала Тамарі Григорівні онуків та відмовила Івана залишатися в рідній Україні.

Ось така історія!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!