fbpx
життєві історії
Як тільки я заводила розмову про фільм, чи театр, мама відразу мені відповідала. – Це марна трата грошей. Маєте дома телевізор, вмикайте що хочете. В театр ще одягнутись в щось нормальне треба! – Ми з братом просто розвертались і йшли на вулицю. Гуляти ми могли стільки, скільки хотіли. Ніякого нагляду за нами не було. Але що найцікавіше, на її “улюблену справу” гроші завжди знаходились. Одного дня я вирішила спробувати це на собі

Як тільки я заводила розмову про фільм, чи театр, мама відразу мені відповідала. – Це марна трата грошей. Маєте дома телевізор, вмикайте що хочете. В театр ще одягнутись в щось нормальне треба! – Ми з братом просто розвертались і йшли на вулицю. Гуляти ми могли стільки, скільки хотіли. Ніякого нагляду за нами не було. Але що найцікавіше, на її “улюблену справу” гроші завжди знаходились. Одного дня я вирішила спробувати це на собі.

А я завжди після школи йшла додому. Мама вважала походи до театру, кіно і концертів — марною тратою грошей. Вона говорила, що не має грошей на таку нісенітницю. Проте гроші на “біленьку” вона знаходила завжди.

Додому я ніколи не хотіла повертатися. Мене там нічого хорошого не чекало. Вдома постійно був бардак. Мама взагалі не готувала нам із братом нічого, крім макаронів і каші. А потім я почала дуже часто їсти у своїх друзів та подруг. Їхні мами та бабусі готували неймовірно смачно! Особливо мені подобалася картопля пюре та котлети. Це була моя найулюбленіша їжа.

Мама завжди скаржилася на те, що вона дуже втомлюється. Грошей на нас із братом у неї не було, а ось гроші на “її потреби” були.

Дуже часто у нас вдома були якісь чоловіки. Навіть згадувати не хочу.

Якось я заради інтересу спробувала “біленьку”. Мені вона здалася неймовірно гидкою. Я не могла зрозуміти: чому мама проміняла нас на цю “рідину”?

Брат і я росли самі собою. Мама нами не займалася. Ми спокійно могли гуляти на вулиці до пізнього вечора, ходити роздягненими по холоду, не вивчати уроки і взагалі не ходити до школи.

Я взагалі не знаю, як ми з братом змогли нормально закінчити школу і виросли добрими людьми. Мама завжди чомусь казала нам, що вона нам взагалі нічого не винна.

Зараз мені 32 роки і я вважаю, що я теж нічого не винна своїй матері. Вона вже просто “синя” і давно вже ніде не працює. Ми з братом не бачили її вже багато років. Про це нам розповідають друзі, які продовжують жити в тому ж місті.

Я поїхала в інше місто відразу після закінчення школи, мій брат — теж. Тепер ми живемо далеко від своєї рідної матері, яка позбавила нас нормального дитинства. Ми її бачити не хочемо: нічого хорошого вона нам не зробила.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!