– Як це так, Романе? Ти знову помчав рятувати її? Ти ж мені обіцяв провести цей вечір разом!
– Любо, заспокойся, я лише на годину. У неї машина зламалась, і вона попросила допомоги. Більше ніхто не може, а я…
– Ти просто не можеш їй відмовити, правда? А мені що лишається? Знову чекати тебе вдома, нервуватися і думати, чи не збираєтеся ви там випадково поновити свої минулі почуття?
Я кинула подушку на диван, і ледь не розплакалася. Мені не в силі дивитися, як Роман при перших же дзвіночках від колишньої дружини — бігом, мов супергерой із плащем, рятує її від усіх бід світу.
Зауважте, колишньої! Чому їй не поможе хтось інший? Родичі? Друзі? Чи, зрештою, коханий, якщо такий є? Але ні, обов’язково має бути мій Роман. І щоразу він переконує мене, що це дрібниці, що це заради їхнього сина. Але мені починає здаватися, що там щось більше, ніж просто співбатьківство.
Мене звати Люба, і я вже два роки перебуваю в стосунках із Романом. Він розлучений із Мирославою. У них є спільний син Павлик, якому сім років. Я розумію, що батьки дитини мають контактувати. Я не з тих, хто волів би витерти з пам’яті все, що було в партнера до мене. Але хіба ж нормально, коли Роман бігає до колишньої на перший поклик? Чи ховається в цьому якась нереалізована історія кохання, чи я просто уже схиблена на ревнощах?
– Любо, чому ти така зла? — питає мене подруга Оля, коли я розповідаю їй чергову історію про те, як мій благовірний скасував наші спільні плани заради Мирослави.
– А ти спробуй не бути злою, коли твого чоловіка фактично викликають “на килим” кожні два-три дні.
– Він же говорить, що це для Павлика, — знизує плечима Оля.
– То ж не завжди для Павлика, Олю! То в неї колесо спустило, то кран прорвало, то документи для суду треба занести… Нібито ж здорова доросла жінка, не невміла дівчина. Чому вона не викликає таксі? Не дзвонить сантехніку? Але ж ні, лише Роман.
Оля тільки і зітхає: в її родині все інакше, і їй складно зрозуміти, чому я так переймаюся. Та я ж сама знаю, що його син потребує батька. Я не заперечую проти зустрічей, спільних відвідин спортивних секцій, прогулянок. Проте щоразу, коли я сподіваюся провести вечір наодинці, мені доводиться морально готуватися до імовірного дзвінка від колишньої. А потім розчаровано дивитися, як Роман вдягається й каже:
– Ти ж мене розумієш, люба, це терміново.
Як на мене, його колишня лишається в його житті більше, ніж належало б уже колишній дружині. А я, схоже, стаю тінню. Тому мені в голову прийшла ідея — якщо ми народимо дитину, він зосередиться більше на нашій сім’ї. Звісно, я хотіла цього не тільки заради порятунку стосунків, а й тому, що мені час ставати мамою. Мені вже 29, а я завжди мріяла мати велику сім’ю.
Але коли я завела цю розмову, Роман почав відмахуватися:
– Любо, ще рано. В мене відповідальність перед Павликом, та й я стільки всього хочу досягти на роботі. Не потрібно поспішати.
– Тобі не здається, що ти просто боїшся остаточно щось змінювати? — запитала я з обуренням.
– Та нічого я не боюся, — почав він виправдовуватися. — Просто у нас іпотека, та й…
– Та й тобі легше постійно бути паличкою-виручалочкою для колишньої. А зі мною так не виходить? Можливо, ти на два фронти граєш?
– Ти вже зовсім з’їхала з глузду. Між нами з Мирославою все давно скінчено, чого ти накручуєш?
Тієї ночі я не могла заснути. В голові крутилися всілякі сценарії. Чому мені так болить ця ситуація? Може, я недостатньо впевнена у собі. Та хіба можна бути впевненою, коли щоразу є відчуття, що він ставить колишню на перше місце? І я почуваюся зайвою.
Кілька тижнів тому трапився ще один випадок. Ми з Романом зібралися на весілля до моєї кузини. Я вбралася у свою найкращу сукню, поправила зачіску, стою біля дверей з букетом у руках — а його знову нема. Дзвінок:
– Любо, я запізнюся хвилин на п’ятнадцять. Мирослава не може забрати Павлика зі школи, тож я мушу його взяти.
Вже пішло не п’ятнадцять хвилин, а сорок. Я сиділа на сходах, щоб не розмазати свій макіяж від сліз та злості. Він приїхав, заклопотаний, бурмочучи, що це все невчасно, але ж він не міг відмовити. І весь мій святковий настрій зник, неначе його викрали ті самі дзвінки колишньої.
Потім ми в машині добряче посварилися. Я намагалася триматися, але відчула, як мене розриває зсередини.
– Романе, як ти уявляєш наше життя далі? Ми будемо будувати сім’ю втрьох: ти, я та Мирослава?
– Заспокойся, не будь дитиною. З Мирославою в мене виключно дружні стосунки задля сина.
– Ой, друзі вони! А мені що робити, коли згораю від ревнощів? Просити вибачення за те, що не можу бути такою святою?
– Ти знаєш, що я тебе кохаю.
– Мабуть, не настільки, щоб поважати мої почуття, — прошепотіла я вже зовсім тихо.
Чесно кажучи, мене бісить ця ситуація. А ще я часом відчуваю сором, бо так, це егоїзм — просити його розірвати будь-яку привітність із матір’ю його ж дитини. Але ж чому воно виглядає так, ніби він і досі бере відповідальність за цю жінку і все її життя? Може, це я перебільшую, а може, справді він потай скучає за тими часами, коли вони були родиною.
Моя найкраща подруга Галя вважає, що я просто переходжу межу розумного і руйную стосунки своїми ж підозрами. Інколи вона має рацію: я можу надто різко реагувати, можу накричати, наговорити дурниць. Але коли згадаю той схвильований блиск в його очах, коли він бачить дзвінок від Мирослави, у мене геть пропадає холодний розум. Я починаю думати, що він мене обманює.
Я дійшла до межі, коли мені потрібен від нього чіткий вибір: або він ставить наші стосунки на перше місце та встановлює зрозумілі кордони із колишньою, або я не хочу продовжувати цей шлях у невпевненості та тривозі. Так, він має обов’язок бути батьком, але ж не рятувальником із 24/7 доступністю. Водночас я боюся, що цим ультиматумом можу його втратити. Та чи хочу я жити у постійних сумнівах?
Зараз сиджу над вечірньою кавою, схрестивши ноги, дивлюся на фото, де ми з Романом обіймаємося десь в Карпатах. Тоді я була певна, що він — мій ідеал. А тепер хочу знати, чи цей ідеал вартий компромісів, на які я йду. Може, кохання — це прийняття людини разом із її минулим, а мої ревнощі — то тільки мої комплекси? Чи, може, я маю право вимагати більшої ексклюзивності в наших стосунках?
А як ви вважаєте? Чи є межа, де дружнє спілкування з колишнім чи колишньою перестає бути нормальним і стає загрозою новим стосункам? Як поставилися б ви, якби ваш партнер виконував прохання колишнього або колишньої щодня? Це справді турбота про спільну дитину чи потайне бажання відновити втрачене? І головне — чи вирішить щось народження нової дитини, якщо людина не готова змінити свою поведінку від самого початку?
Запрошую вас обговорити все це у коментарях. Можливо, ваш досвід або поради допоможуть мені (та іншим у схожій ситуації) розібратися у власних почуттях і врешті-решт вирішити, яким шляхом рухатися далі. Напишіть, чи ви самі зіштовхувалися з чимось подібним, і чи є місце ревнощам там, де ще жевріє дружба між екс-подружжям. Дуже хочу почути ваші думки. Тут справді є про що подискутувати.
