– Як ти могла їх за поріг виставити? Це ж твоя найрідніша тітка і двоюрідна сестра. Їм так важко, Ліда розлучилася, одна сина виховує. Тягне все з мамою, а в тому Києві ще й прийшлося хостел оплачувати. Вже знов про тебе по селу слава пішла.
А мені вже без тої “слави” якось не пособі. Що б в тому селі без мене і робили. Перше, завилася я, немовля без шлюбу на світ привела. Друге – в столицю з дитям перебралася і не знати як я тут жила. Третє – десь та й зустріла чоловіка, ще й якого, бізнесмена, який не побоявся мене з дитиною взяти.
А тепер остання – четверта – бо родичів не по родинному прийняла.
– А нічого, що ті родичі мене з села і виперли, мамо?
Так вийшло, що в вісімнадцять років я принесла “в подолі”. До останнього дня батьки не знали, що я при надії. Я того дня на навчання поїхала, як завжди, а потрапила до пологового.
Це був лютий місяць. Зима була така, що теперішні діти й не зрозуміють. Я завжди була худесенька і як такого животика в мене не було. Батьки були заклопотані своїми роботами і мною і сестрою сильно не цікавилися.
Коли мене виписали, всі родичі, а особливо ті, які в селі з нами жили, почали говорити, як я так могла, бо вони мають за мене червоніти.
Так вони гомоніли, а після і все село, що я з шестимісячною дитиною поїхала до столиці.
Мені було байдуже куди, лиш би подалі від тих пліток.
Я не буду описувати як мені жилося всі ці роки. Руку допомоги мені простягнули геть чужі люди.
Я ніколи не забуду про їх підтримку. Батьки зі мною не зв’язувалися, вони ніби раді були, що я з дитиною від них переїхала.
Але тепер все змінилося. Почалось з того, що я вийшла заміж. Чоловік мій дуже хороший, він прийняв Богданку за свою рідну. На даний час в нас підростає і синок, якому вісім років.
Родичі довго не могли змиритися, як то так, мені в тому Києві пощастило. Ніхто ж не знає, через що мені довелось в тому житті пройти.
Зараз я не працюю. В чоловіка свій бізнес, який дозволяє нам гарно жити. Моя свекруха дуже добра людина, вона виявилася ріднішою за рідну маму, за що я їй дуже вдячна. Лідія Миронівна, якщо ви читаєте цю історію, я вам дуже дякую, ви золота людина.
І ось власне до останньої причини, чому мене знову згадали в селі.
Мамина рідна сестра з дочкою, моєю двоюрідною сестрою, приїхали в Київ. Мене перед фактом поставили в день приїзду.
Сестра моя дуже важко розлучилася з чоловіком, і щось там з сином трапилося, і вони приїхали на обстеження в столицю.
Мене ніхто не спитав, чи погоджуюсь я прийняти їх в себе. Поставили перед фактом.
– У вашому ж домі знайдеться кімнатка для нас? Жити в готелі ми не потягнемо, – сказала тітка, розпаковуючи чемодани.
– Ви знаєте, чаю ми разом поп’ємо, а дальше робіть що хочете, але поза межами нашого будинку.
Просто найбільше обурювалася моїм становищем у вісімнадцять років саме вона. Завжди мамі в приклад ставила свою доню, бо та так не зробить, бо про родину думає, щоб не зганьбити.
А тут такі добрі, бо маю я такі умови гарні, бо чоловіка відхватила.
Я ніколи не забуду, через що мені довелось пройти саме через них.
Але мамі я знову не вгодила, бо то родина і вони потребували моєї допомоги.
Е ні, дякую, народичалася я вже з ними…
Ну хіба я їм щось винна?
Автор – Карамелька
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
