fbpx
життєві історії
Як вона так могла??? Ніхто в селі не розуміє Валентину. Як можна було залишити їх усіх трьох, рідненьких? І майнути в Париж! Немає в жінки ні совісті, ні поваги, ні пам’яті. А що з хатою буде? Та хіба ж квартиранти-переселенці будуть слідкувати й підтримувати нормально?

А Валентині вже нічого не треба в рідному селі, вона тінню хитається осінніми паризькими вулицями.

Валя обожнювала своє маленьке село на Чернігівщині з дитинства. Його сосни, Десну синю, випаси лугові смарагдові з корівками, пасіки, сади, городи до обрію…

Ростила її бабуся Галя, дівчинка осиротіла ще в дитинстві. Але нестачу любові, турботи й тепла маленька Валя не відчувала – Галина зробила все, щоб у єдиної онучки було щасливе дитинство.

Виросла, вивчилася у технікумі в райцентрі, побралися з Віктором, з яким світле кохання плекали ще зі шкільних років.

Відійшла у засвіти бабуся Галя, оселилися в її хаті, бо Вітя був з багатодітної родини, там ще менших четверо підростали. А у Валентини – цілий будинок. Та ще й який! Цегляний. білий, віконця зі ставнями, веранда дерев’яна – все дідусь колись своїми руками збудував.

В ній і вили своє щастя тихе Валентина з Віктором. Двох синів народили, виросли красені! Навчалися в Чернігові, дівчат зустріли гарних, додому до батьків їздили, допомагали. А які родинні свята й посиденьки вони всі разом влаштовували!..

Все – в минулому, яке відгородила від сьогодення чорна завіса.

Напала Росія. Обох, і Василька, і Богдана майже одразу забрали на фронт. А потім і Віктор пішов, сам, бо не міг так: він в тилу, а сини – на передовій.

Привезли їх протягом двох місяців усіх трьох, одного за одним. Три свіжі горбочки на сільському полі останнього спочинку, а у Валентини – сині очі безбарвні стали, вицвіли до тьмяно-сірого, а чорна коса перетворилася на сріблясто-білу.

Колись вони з Віктором мріяли про подорож в Європу, доїхати аж до Парижу, книжками про який так зачитувалася в школі і юності Валя, перечитала все, що було, в усіх трьох бібліотеках – шкільній, у сільському клубі і у районній.

Ніхто в селі не розуміє Валентину. Як вона так могла??? Як можна було залишити їх усіх трьох, рідненьких? І майнути в Париж! Немає в жінки ні совісті, ні поваги, ні пам’яті. А що з хатою буде? Та хіба ж квартиранти-переселенці будуть слідкувати й підтримувати нормально?

Нехай судять односельці, що їй до того. Вона далеко й ніколи туди не повернеться.

Всі вони, її ріднесенькі, – Валентина знає, відчуває – не там, в Україні під горбочками землі, а тут, з нею, в її змученій душі.

Завжди, щохвилини вони поруч: у хмаринках над головою й у золотавих відблисках багряного листя, у кожній її сльозині і у кожному новому завитку вузеньких паризьких вуличок.

З нею, з нею…

Автор – Олена Мірошниченко

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.