fbpx
життєві історії
Як я покинула свого чоловіка: просто вийшла з купе з незнайомцем…

Ми 25 роки прожили з чоловіком, виростили сина і доньку.

Між ними різниця всього два рочки, і якраз коли мені було найважче з двома маленькими дітьми, я дізналася від знайомої, що чоловік мене зраджує.

Антон не зміг мені в очі брехати, коли я тоді в упор його запитала – зізнався.

Пояснив це тим, що кохає мене, але зовсім перестала приділяти йому увагу, завжди втомлена, не слідкую за собою, засинаю, коли він хоче зовсім іншого…

Саме тому і сталася в нього та інтрижка з подругою дружини брата. Але Антон так щиро просив вибачення, говорив, що ті стосунки для нього нічого, крім розваги, не значать. Пообіцяв, що якщо я прощу – це ніколи не повториться, що наша родина і дітки варті того, щоб ми змогли через це пройти, врахувати помилки і бути разом.

Я багато думала, і все ж таки змогла простити. Бо дійсно, завжди винуваті обоє, і моя провина в тому теж була.

На рік ми запросили до нас помічницю, досвідчену няню, бо жили ми самі у місті, батьки і мої, і Антона жили в райцентрі далеченького від нашого міста, в якому залишилися жити і працювати після закінчення навчання.

А потім і донечка пішла в дитсадок, я вийшла на роботу, в люди, як кажуть. З одного боку, стало легше, з іншого – ми знову стали віддалятися з Антоном, бо якось втомлювалися обоє на роботах, проводили там багато часу. Навіть снідали-вечеряли всі разом дуже рідко, бо йшли на роботу і сходилися з неї в різний час.

А у вільний час у вихідні я любила прогулянки з дітьми, а Антон – пиво і комп’ютер, я частіше рвалася до батьків, коли була можливість, а Антон – з друзями в баню, на рибалку і на те ж саме пиво…

Словом, жили, як тисячі родин: наче все й непогано, але для Щастя з великої літери чогось не вистачає…

Раз на рік їздили на відпочинок до моря, навіть закордонні поїздки кілька разів собі дозволили. Ремон в квартирі трикімнатній хороший зробили, діток ростили.

Дітки виросли, стали студентами, випурхнули з-під нашого крила. Син вже і свою родину створив. А ми з чоловіком розуміли, хоч майже і не говорили про це, що стали майже чужими.

Мені боляче було це визнавати, а ще прикріше – розуміти, що обоє гаємо час, що роки збігають, і вже добра половина життя, якщо не сказати – більша, позаду…

А десь за рік до мого вчинку Антон почав мінятися, тобто змінилося не в кращий бік його ставлення до мене. Може це спровокували мої спроби поговорити, донести йому, що мене не влаштовує. Йому, бачте, такі розмови були ні до чого, адже ніяких проблем в нас не було і я собі щось надумую…

А може причиною стало ще щось, чи хтось, але я, чесно, не хотіла «копатися», щоб знову не відчути того болю… Хоча одного разу Антон мені і сказав:

– Якщо ти думаєш, що в мене хтось є – ти помиляєшся, нікого в мене немає і не було з відтоді, як я тобі колись і пообіцяв. Просто ти дістала мене своїми надуманими проблемами.

А мене діставали причіпки Антона буквально на рівному місті. Чіплявся до всього: не так готувати стала, прибирати-прасувати… Міг принизити мне при спільних друзях, кумах, батьках… я не відчувала ні в чому своєї провини, намагалася знову ж таки з ним поговорити, але це нічого не давало.

– Знаєш, – якось сказала мені подруга. – Він тобі просто заздрить. Ти гарна, успішна на роботі, тебе цінують, підвищили он нещодавно. А він? 20 років на одному місці без змін, пузо он яке відростив своїм пивом. Він же все це розуміє, але нічого змінювати не хоче, бо то ж працювати треба над собою, визнати свої слабкості. А за тебе порадіти не вміє, все, на що здатен – чіплятися і ображати. Кидай його, бо змарнуєш тільки роки.

Напевне, вона була права, але я не наважувалася на якісь рішучі кроки… А як же все спільне, що ми нажили?.. Квартира?.. Як поставляться діти?..

– Давай поїдемо разом у санаторій, – запропонувала я одного разу чоловікові. – Адже ми жодного разу не відпочивали ніде вдвох.

Антон знизав плечима:

– Ну, якщо хочеш і все організуєш, бо мені ніколи цим займатися.

Я вирішила довести справу до кінця.

Обрала новенький санаторій у Трускавці, забронювала дати і номери.Звісно, по фото Антонові готель не сподобався, але я вже трохи навчилася сприймати чіпляння крізь пальці.

…І ось ми в купе. Їдемо. Відчуваю радість від того, що відпочину, побачу нові місця, і порожнечу від присутності чоловіка… Дивлюся у вікно, Антон – в телефоні, грає в якісь ігри. На верхній поличці спить якийсь чоловік. Четверте місце порожнє.

Ось сусід прокинувся, зістрибнув вниз перекусити. Роздивився нас уважно зеленувато-карими очима, всміхнувся приязно:

– Давайте познайомимося, я – Тарас.

Антон щось буркнув, не відриваючи очей від телефону. Представилася і я. І несподівано для самої себе розговорилася з нашим супутником.

Антон позиркував на нас, а потім неприязно – до мене:

– Ну ми їсти будемо, чи ти так зайнята, що тобі не важливо, чи я голодний?

Я дістала наш «тормозок», який я наготувала в дорогу, розгорнула на столі.

Антон зневажливо глянув на їжу:

– Я так і думав, що набереш якоїсь неїстівної нісенітниці…

Я ковтнула образу. Свіжі помідори-огірки, домашній хліб, шинка, сир, запечена курка – це неїстівне?.. Але сваритися при свідках не хотілося, і я змовчала.

А Тарас уважно на нас дивився… А ще уважніше – на мене, я одразу це помітила, ще при розмові. Заглядав пронизливим поглядом, здавалося, в саму душу, наче питав: Хто чи? Чи щаслива? Чим допомогти?

Ми з Антоном поїли, а потім всі троє замовили чай у провідника.

– Що він так довго не несе? Піди сама візьми в нього, Олено, скільки можна чекати, – звернувся до мене Антон.

– Скоро зупинка, він готується, мабуть, – мовив Тарас. – До речі, на цій станції стояти хвилин 15 будемо, пропоную вийти подихати свіжим повітрям.

– Я не піду, де йому там взятися, свіжому повітрю, – буркнув мій Антон. В ту ж хвилину двері купе розчинилися і провідник поставив на стіл наш чай.

– А я піду, – відповіла чоловікові я. – Провітрюся, ноги розімну, а чай якраз настоїться і охолоне трохи.

– Хто ж п’є холодний чай? Ну, хіба що ти, – почула чоловікову відповідь.

Я накинула своє легеньке весняне пальто, поклала в карман мобільник, щоб на вулиці подзвонити донці, прихопила маленьку сумочку з гаманцем – раптом по перону щось цікаве носитимуть.

Вийшла з купе і пішла до тамбуру, Тарас – за мною.

До зупинки лишалося кілька хвилин, потяг починав стишувати хід…

В тамбурі Тарас, так несподівано, що я і вдихнути не встигла, притягнув мене до себе і поцілував… Та той поцілунок і став для мене вдихом, ковтком свіжого повітря…

Ми вийшли на перон. А назад, в купе, де перед Антоном на столі стояли три чашки гарячого чаю, – не повернулися…

Маленьке, вже майже західноукраїнське містечко, прихистило нас, сховало, врятувало, вилікувало. Мене – від Антона, Тараса – від втрати дружини, яку пережив три роки тому.

Ми народилися наново.

…Два роки я вже розлучена з Антоном, переїхала до Тараса в інше місто.

Діти, хоч і нелегко, але зрозуміли мене.

Я ні про що не шкодую. Так, звісно, в обох нас з Тарасом є мінуси, про які ми тоді, в маленькому західноукраїнському містечку, окрилені почуттями, не підозрювали. Ми сформовані особистості зі своїми історіями, минулим.

Але ми кохаємо і вчимося приймати, я – його, а він – мене, з усіма якостями, які подобаються і не дуже, з усіма недоліками і перевагами. І останніх значно більше.

Ми пишемо вже свою спільну історію, і коли ми прокидаємося вранці і бачимо одне одного – очі наші сяють.

Автор – Олена Коржик.

Читайте також: НІНА СЛУХАЛА ПОДРУГУ І РОЗУМІЛА, ЩО ЛІДА РОЗПОВІДАЄ ПРО ЇЇ КОХАНОГО МАКСА… – ВІН ТАААКИЙ!.. ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ! – ТОРОХТІЛА ПРО СВОГО НОВОГО ХЛОПЦЯ ЛІДА. – ЧОРНЯВИЙ, ПІДКАЧАНИЙ, СПОРТИВНИЙ! А ПОЧУТТЯ ГУМОРУ В НЬОГО ЯКЕ! МИ ВЧОРА ЦІЛИЙ ВЕЧІР КИЄВОМ НА ЙОГО НОВЕНЬКОМУ СРІБНОМУ «РЕНО» КАТАЛИСЯ, А ПОТІМ ПОВЕЧЕРЯЛИ В ЙОГО УЛЮБЛЕНОМУ РЕСТОРАНЧИКУ… МАКСИМ ТАКИЙ УВАЖНИЙ… НА РАНОК ДІВЧАТА ПРИДУМАЛИ ПЛАН ПОМСТИ.

Заголовок, головне фото відредаговані творчим колективом видання Ibilingua.com.

Фото – ілюстративне з відкритих джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook