Ми 25 роки прожили з чоловіком, виростили сина і доньку.
Між ними різниця всього два рочки, і якраз коли мені було найважче з двома маленькими дітьми, я дізналася від знайомої, що чоловік мене зраджує.
Антон не зміг мені в очі брехати, коли я тоді в упор його запитала – зізнався.
Пояснив це тим, що кохає мене, але зовсім перестала приділяти йому увагу, завжди втомлена, не слідкую за собою, засинаю, коли він хоче зовсім іншого…
Саме тому і сталася в нього та інтрижка з подругою дружини брата. Але Антон так щиро просив вибачення, говорив, що ті стосунки для нього нічого, крім розваги, не значать. Пообіцяв, що якщо я прощу – це ніколи не повториться, що наша родина і дітки варті того, щоб ми змогли через це пройти, врахувати помилки і бути разом.
Я багато думала, і все ж таки змогла простити. Бо дійсно, завжди винуваті обоє, і моя провина в тому теж була.
На рік ми запросили до нас помічницю, досвідчену няню, бо жили ми самі у місті, батьки і мої, і Антона жили в райцентрі далеченького від нашого міста, в якому залишилися жити і працювати після закінчення навчання.
А потім і донечка пішла в дитсадок, я вийшла на роботу, в люди, як кажуть. З одного боку, стало легше, з іншого – ми знову стали віддалятися з Антоном, бо якось втомлювалися обоє на роботах, проводили там багато часу. Навіть снідали-вечеряли всі разом дуже рідко, бо йшли на роботу і сходилися з неї в різний час.
А у вільний час у вихідні я любила прогулянки з дітьми, а Антон – пиво і комп’ютер, я частіше рвалася до батьків, коли була можливість, а Антон – з друзями в баню, на рибалку і на те ж саме пиво…
Словом, жили, як тисячі родин: наче все й непогано, але для Щастя з великої літери чогось не вистачає…
Раз на рік їздили на відпочинок до моря, навіть закордонні поїздки кілька разів собі дозволили. Ремон в квартирі трикімнатній хороший зробили, діток ростили.
Дітки виросли, стали студентами, випурхнули з-під нашого крила. Син вже і свою родину створив. А ми з чоловіком розуміли, хоч майже і не говорили про це, що стали майже чужими.
Мені боляче було це визнавати, а ще прикріше – розуміти, що обоє гаємо час, що роки збігають, і вже добра половина життя, якщо не сказати – більша, позаду…
А десь за рік до мого вчинку Антон почав мінятися, тобто змінилося не в кращий бік його ставлення до мене. Може це спровокували мої спроби поговорити, донести йому, що мене не влаштовує. Йому, бачте, такі розмови були ні до чого, адже ніяких проблем в нас не було і я собі щось надумую…
А може причиною стало ще щось, чи хтось, але я, чесно, не хотіла «копатися», щоб знову не відчути того болю… Хоча одного разу Антон мені і сказав:
– Якщо ти думаєш, що в мене хтось є – ти помиляєшся, нікого в мене немає і не було з відтоді, як я тобі колись і пообіцяв. Просто ти дістала мене своїми надуманими проблемами.
А мене діставали причіпки Антона буквально на рівному місті. Чіплявся до всього: не так готувати стала, прибирати-прасувати… Міг принизити мне при спільних друзях, кумах, батьках… я не відчувала ні в чому своєї провини, намагалася знову ж таки з ним поговорити, але це нічого не давало.
– Знаєш, – якось сказала мені подруга. – Він тобі просто заздрить. Ти гарна, успішна на роботі, тебе цінують, підвищили он нещодавно. А він? 20 років на одному місці без змін, пузо он яке відростив своїм пивом. Він же все це розуміє, але нічого змінювати не хоче, бо то ж працювати треба над собою, визнати свої слабкості. А за тебе порадіти не вміє, все, на що здатен – чіплятися і ображати. Кидай його, бо змарнуєш тільки роки.
Напевне, вона була права, але я не наважувалася на якісь рішучі кроки… А як же все спільне, що ми нажили?.. Квартира?.. Як поставляться діти?..
– Давай поїдемо разом у санаторій, – запропонувала я одного разу чоловікові. – Адже ми жодного разу не відпочивали ніде вдвох.
Антон знизав плечима:
– Ну, якщо хочеш і все організуєш, бо мені ніколи цим займатися.
Я вирішила довести справу до кінця.
Обрала новенький санаторій у Трускавці, забронювала дати і номери.Звісно, по фото Антонові готель не сподобався, але я вже трохи навчилася сприймати чіпляння крізь пальці.
…І ось ми в купе. Їдемо. Відчуваю радість від того, що відпочину, побачу нові місця, і порожнечу від присутності чоловіка… Дивлюся у вікно, Антон – в телефоні, грає в якісь ігри. На верхній поличці спить якийсь чоловік. Четверте місце порожнє.
Ось сусід прокинувся, зістрибнув вниз перекусити. Роздивився нас уважно зеленувато-карими очима, всміхнувся приязно:
– Давайте познайомимося, я – Тарас.
Антон щось буркнув, не відриваючи очей від телефону. Представилася і я. І несподівано для самої себе розговорилася з нашим супутником.
Антон позиркував на нас, а потім неприязно – до мене:
– Ну ми їсти будемо, чи ти так зайнята, що тобі не важливо, чи я голодний?
Я дістала наш «тормозок», який я наготувала в дорогу, розгорнула на столі.
Антон зневажливо глянув на їжу:
– Я так і думав, що набереш якоїсь неїстівної нісенітниці…
Я ковтнула образу. Свіжі помідори-огірки, домашній хліб, шинка, сир, запечена курка – це неїстівне?.. Але сваритися при свідках не хотілося, і я змовчала.
А Тарас уважно на нас дивився… А ще уважніше – на мене, я одразу це помітила, ще при розмові. Заглядав пронизливим поглядом, здавалося, в саму душу, наче питав: Хто чи? Чи щаслива? Чим допомогти?
Ми з Антоном поїли, а потім всі троє замовили чай у провідника.
– Що він так довго не несе? Піди сама візьми в нього, Олено, скільки можна чекати, – звернувся до мене Антон.
– Скоро зупинка, він готується, мабуть, – мовив Тарас. – До речі, на цій станції стояти хвилин 15 будемо, пропоную вийти подихати свіжим повітрям.
– Я не піду, де йому там взятися, свіжому повітрю, – буркнув мій Антон. В ту ж хвилину двері купе розчинилися і провідник поставив на стіл наш чай.
– А я піду, – відповіла чоловікові я. – Провітрюся, ноги розімну, а чай якраз настоїться і охолоне трохи.
– Хто ж п’є холодний чай? Ну, хіба що ти, – почула чоловікову відповідь.
Я накинула своє легеньке весняне пальто, поклала в карман мобільник, щоб на вулиці подзвонити донці, прихопила маленьку сумочку з гаманцем – раптом по перону щось цікаве носитимуть.
Вийшла з купе і пішла до тамбуру, Тарас – за мною.
До зупинки лишалося кілька хвилин, потяг починав стишувати хід…
В тамбурі Тарас, так несподівано, що я і вдихнути не встигла, притягнув мене до себе і поцілував… Та той поцілунок і став для мене вдихом, ковтком свіжого повітря…
Ми вийшли на перон. А назад, в купе, де перед Антоном на столі стояли три чашки гарячого чаю, – не повернулися…
Маленьке, вже майже західноукраїнське містечко, прихистило нас, сховало, врятувало, вилікувало. Мене – від Антона, Тараса – від втрати дружини, яку пережив три роки тому.
Ми народилися наново.
…Два роки я вже розлучена з Антоном, переїхала до Тараса в інше місто.
Діти, хоч і нелегко, але зрозуміли мене.
Я ні про що не шкодую. Так, звісно, в обох нас з Тарасом є мінуси, про які ми тоді, в маленькому західноукраїнському містечку, окрилені почуттями, не підозрювали. Ми сформовані особистості зі своїми історіями, минулим.
Але ми кохаємо і вчимося приймати, я – його, а він – мене, з усіма якостями, які подобаються і не дуже, з усіма недоліками і перевагами. І останніх значно більше.
Ми пишемо вже свою спільну історію, і коли ми прокидаємося вранці і бачимо одне одного – очі наші сяють.
Автор – Олена Коржик.
Заголовок, головне фото відредаговані творчим колективом видання Ibilingua.com.
Фото – ілюстративне з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
