Як я вчора втекла з моєї рідної коханої української затишної Волновахи, якої більше немає.
Хочу написати про один із фрагментів вчорашнього мого звільнення батьків із центру м. Волноваха: ніхто з цивільних через страх не міг зі мною поїхати з мікрорайону Північний у центрі міста. Це реальна загроза життю. Я вибігла з підвалу надвір і як божевільна бігла. Я розуміла, що мені ніхто не допоможе.
Побачила далеко, що мені на зустріч біжить хлопець військовослужбовець з автоматом років 18-20. Дуже молодий. Я кинулася до нього, волаючи про допомогу. Він схопив мене за руку і ми побігли надвір. Там взяли авто і помчали Центральною вулицею до ринку. Звернули перед Універмагом на вул. Гагаріна. Кинули машину біля УТСЗН, бо далі по вул. Гагаріна їхати не можна було.
Швидко мчали до будинку, де раніше був ресторан «Кураж». Ми бігли з такою швидкістю, що напевно в марафоні з бігу зайняли б однозначно 1 місце. Він тримав автомат на прицілі. Це все супроводжувалося вибухами градів та автоматними перестрілками. Ми бігли по осколкам, фрагментам гілок, дерев, будинків.
Біля перехресть, поворотів зупинялися, оскільки могли потрапити під автоматний обстріл. Від страху моє серце напевно в цей момент уже не стукало.
Забрали батьків. І бігом – назад до машини. Автомат – так само на прицілі.
На вулицях лежали тіла. Він ще зупинявся і намагався промацати їхній пульс. З неймовірною швидкістю площею ми мчали на Ниві. У голові все гуло, шуміло. Але я була щаслива, що батьки нарешті зі мною!
Далі напишу пізніше.
Хочу сказати про цього хлопчика! Він -герой! Я тільки запам’ятала його ім’я – Олег. Це – людина!!! Я ніколи не забуду твій вчинок! Я пам’ятатиму тебе все своє життя! Боронитебе боже! І всіх хлопців, які стоять на захисті нашої Батьківщини!
P.S. Знову пишу та плачу, сльози самі весь час ллються.
Слава Україні! Разом ми – незламні!
Автор – Олена Мірошникова-Заглинська (https://www.facebook.com/profile.php?id=100023661345010)
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
