Як забезпечити майбутнє квартирою, то це Гриші, який стільки років за кордоном працював і нічого не нажив, а як доглядати за старенькою мамою, то нехай Яна, яка тут на місці живе і має троє дітей, знайде зайву годинку раз на тиждень. Ні, подібного розподілу обов’язків я не сприйму.
Я справді вірив, що мама зрештою перепише хату на мене, бо ж я, на відміну від брата, завжди був поруч. Але вона стояла на своєму: мовляв, у мене з Оленою є свій дім, нехай і в іпотеку, а ось Гриша, працюючи стільки років у Європі, своєї нерухомості так і не має.
Нашого батька не стало, коли я був ще зовсім малий — лише десятирічний хлопчик. Сестрі, Оленці, тоді було дванадцять. Ми з мамою залишилися вдвох, бо Оленка вже за рік-два поїхала до тітки в обласний центр вступити до коледжу, а потім — залишитися назавжди.
Мама лишилася в нашому старому, але затишному будинку в приміському селищі. Я після школи теж виїхав, вступив на бюджет до столиці, звідти — армія, робота, а потім і одруження.
Ми з Оленою бачилися рідко, хіба що на свята, коли обидвоє приїжджали до матері.
Моя дружина, Яна, родом з іншого регіону. Ми познайомилися, коли я вже працював інженером. Разом ми почали будувати своє життя з нуля. Після весілля ми наважилися на іпотеку — двокімнатну квартиру в новобудові. Це був важкий період: п’ятнадцять років ми затягували паски, щоб щомісяця вносити обов’язковий платіж.
Народження дітей, а в нас їх троє — двійнята Максим і Богдан, яким уже по двадцять, і наша зозулька Вікторія, що цьогоріч іде у п’ятий клас, — додало клопотів, але й стимулу. Ми з Яною завжди крутилися як могли, щоб дати їм усе необхідне.
Гриша ж, мій старший брат, не закінчив навіть перший курс інституту. Сказав, що то не його, — і подався на заробітки до Польщі, а потім і до Німеччини. Він завжди був вільним птахом.
Ми з братом спілкуємося, але наші розмови обмежуються привітами і короткими як справи.
Ще вісім років тому, коли мама була повна сил, вона зібрала нас обох на сімейній вечері.
– Діти, — сказала вона, — я вирішила, що після мене будинок перейде Гриші.
Мене це, чесно кажучи, зачепило, але я промовчав. Я знав, що брат давно вибудовує в Німеччині своє життя.
– Мамо, — сказав я, — це ваше право. Але раз так, то я хочу, щоб ви домовилися з Гришею: як ви постарієте і потребуватимете догляду, то щоб цим займався він. Він отримує дім, він і дбає.
Мама тоді ще посміхалася, тримала город і почувалася пречудово. Гриша легко погодився, бо, на його думку, то ще ж дуже й дуже нескоро.
Але час не стоїть на місці. Останні чотири роки Гриша взагалі не приїжджав додому. Він живе на віру з якоюсь німкенею Ельзою, сім’єю не обзавівся, а весь його зв’язок з Україною — це вайбер і переказ коштів мамі на свята. Мені байдуже, чим він там займається, у мене своїх клопотів вистачає.
Нещодавно, приїхавши до мами, ми помітили, що її здоров’я значно похитнулося. Вона вже не така жвава, важко порається по господарству.
– Дмитрику, — сказала вона мені, — я почуваюся зовсім кепсько. Мені потрібна допомога. Якби Яночка могла заходити до мене хоча б раз на тиждень, бодай на пару годин…
Мене це розлютило. У нас троє дітей, ми обидвоє на повній зайнятості. Яна працює вчителькою в гімназії, я — на будівництві. Кожна хвилина на вагу золота.
– Мамо, вибач, але це нереально, — відповів я. — Нам треба годувати трьох дітей.
Мама опустила очі і сказала, що готова віддавати нам третину своєї пенсії, аби лише Яна приїздила.
– Нам не потрібні ваші гроші, мамо, — відповів я. — Є ж Гриша. Нехай повертається і доглядає. Йому є де жити, житло питання вирішене, дякуючи вам.
Я, звичайно, до останнього плекав надію, що мама зробить по-справедливості і перепише будинок на мене чи хоча б на онуків, щоб відновити рівновагу. Але ні, вона залишається непохитною у своєму бажанні забезпечити лише сина, який самостійно не зміг.
Я запропонував мамі найняти доглядальницю у селищі, бабусеньку якусь. На ті ж самі гроші, що ви нам пропонуєте.
– Дмитрику, — зітхнула вона, — за ті копійки мені й склянку води ніхто не подасть.
– А моя Яна, яка на знос працює, повинна?
Я знаю, що так не можна говорити з рідною мамою. Але такий розподіл мені здається глибоко несправедливим. Чому фінансова перевага має важити більше за родинну близькість і реальну допомогу?
Чи має справедливість вимірюватися лише квадратними метрами, а не готовністю бути поруч, коли ти справді потрібен?
Яка ваша думка, шановні читачі? Хто в цій ситуації має взяти на себе основний тягар догляду: той, хто отримав нерухомість, чи той, хто залишився поряд?
