Мій чоловік Микола офіцер, служить вже 10 років, але свого власного житла ми не маємо, тому всі ці роки ми мешкали у квартирі свекрухи у містечку Київської області, а сама вона – у столиці.
Ми дуже вдячні були Вероніці Леонідівні, що вона віддала нам цю квартиру і нічого не вимагала в заміну крім підтримання житла в гарному стані і оплати комунальних.
У нас з Миколою народився синочок Микитка, жили ми собі і не тужили. Я сама сирота, тому дуже цінувала теплі взаємини з мамою чоловіка, вона мені стала близькою людиною, другом. Я їй довіряла, запитувала поради.
Коли все це почалося, чоловік відправив мене з 7-річним сином до родичів у Польщу. Там ми провели майже пів року. Як же мені хотілося повернутися в Україну! Вам просто не передати.
Вроцлав прекрасне місто, але не порівняти з Україною, де все дороге й рідне.
І щойно чоловік дав добро, ми з синочком за квитки і додому!
Та вдома нас чекав просто приголомшливий, карколомний «сюрприз». Я, чесно кажучи, досі в осаді, хоч два тижні минуло.
Виявилося, що за нашої з Микиткою відсутності свекруха, нас не попередивши, продала квартиру якимось переселенцям! Це ж треба було таке втнути!
Коли все вже було оформлено, вона повідомила Миколі (він служить у столиці зараз на казарменому режимі), і чоловік перевіз наші речі на орендовану квартиру, яку, на щастя, швидко підібрав.
Так, чоловік стоїть на черзі на державне житло. Але коли те буде і буде взагалі, знаючи, як це буває в нашій країні?
І взагалі я вважаю, що Вероніка Леонідівна немала ніякого морального права так з нами чинити! Можливо, ми б самі в неї захотіли квартиру купити, якщо їй вже так потрібні були гроші, але ж вона нас навіть не спиталася!
Словом, така ось історія.
А тепер чоловік умовляє мене продовжувати спілкуватися з його мамою, підтримувати її – у неї ж крім нас нікого немає, він єдиний син.
А я не можу, адже ми з її волі на оренді, маємо тепер додаткові витрати, і взагалі сина в іншу школу доводиться переводити і ще навалилося купа нюансів і не зручностей у зв’язку з переїздом.
Я всього цього їй пробачити не можу, навіть дивитися у бік мами чоловіка не хочеться, не те, що спілкуватися.
А ви б як відреагували на ось таке на моєму місці?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
