fbpx
життєві історії
Яка це насолода – тепла вода. І тиша. Люда обмилася сама, викупала малих – синочків-двійнят чотирирічних. Вона була вдячна подрузі у Верховині, яка дала їм прихисток. Подав голос телефон. Дзвонили з «Фенікса». Мамин голос: «Алло, доню! Ви як? Добралися?» – поклала слухавку. – Люд, це ж мама все таки? Пригорнула малих, заплакала

У 2015-му Люда вийшла заміж за військового, який боронив їхнє маленьке село на Донеччині, у Волноваському районі. Виїхала з коханим на його батьківщину, під Харків. Там народилися їхні хлопчики-красені, синочки-двійнята.

Батьки Люди залишилися у селі на Донбасі, на підконтрольній Україні території. Вони їздили до них у гості: Люда любила своє село в обіймах соняшникових нив, хвилястих степів і прозорих ставочків. Терикони на горизонті любила. Обрій східний, за який сідало літнє розпечене сонечко. Любила маму й тата, свій будинок, двір, садок, лавочку під розлогою грушею.

Але її дім тепер біля Ярослава, на Харківщині.

Майже місяць тому і на її малу батьківщину, і на Харківщину, і на всю Україну прийшла біда – війна. Ці люди зруйнували тисячі життів, і її, Людине, теж.

Батьки перестали виходити на зв’язок ще 28 лютого – там, на Донеччині, пекло. І в них – також. Сиділа з малими у бомбосховищі, Ярослав – захищає країну від загарбників російських.

Нарешті вдалося вирватися, Ярослав зміг евакуювати родину на захід України, до студентської подруги Люди. Сам повернувся на службу.

Яка це насолода – тепла вода. І тиша. Люда обмилася сама, викупала малих – синочків-двійнят чотирирічних. Вона була вдячна подрузі у Верховині, яка дала їм прихисток, всій родині Марійки, її однокурсниці. Разом навчалися в Маріуполі колись, а потім Марійка вийшла заміж у Верховину.

Подав голос телефон. Дзвонили з «Фенікса».

Мамин голос:

– Алло, доню! Ви як? Добралися? – поклала слухавку.

Перед очами – вчорашнє відео в Телеграм-каналі того району, де батьки, який опинився під орками. Людине село також тепер під загарбниками. Те відео було з якогось телеканалу противника, з якогось «Оплоту». Вони показували, які вони «великодушні асвабадітєлі» – розносять прямо по дворах гуманітарку, вручають людям, що повиходили з підвалів зруйнованих сіл після двотижневих обстрілів.

Люда в тому постановочному сюжеті серед інших дворів впізнала і свій дім, без вікон, побитий осколками. Двір, всипаний уламками. Вийшла мама. Посміхнулася широко загарбникам, подякувала за допомогу-подачку: хліб, якусь крупу, печиво. Сказала, що вони давно на них чекали, що по ним гатила українська армія, показала рукою, звідки.

– Люд, це ж мама все таки? Може передзвониш? – торкнулася плеча подруги Марія.

– Немає у мене більше мами, – Люда пригорнула малих, заплакала.

Автор – Олена Мірошниченко.

За нами – правда і Перемога!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.