fbpx
життєві історії
Якби не свекруха і сестра, мені б в евакуації жилося цілком прийнятно. Ми жили у передмісті Києва. Коли почалося все це, ми з чоловіком, моєю мамою та нашими дітьми поїхали до будинку його бабусі, яка вже на небесах, в іншу область України, на Рівненщину, де скоро до нас приєдналася мама чоловіка Іванна Романівна

Якби не свекруха і сестра, мені б в евакуації жилося цілком прийнятно.

Ми з сестрою жили у передмісті Києва. Коли почалося все це, ми з чоловіком, моєю мамою та нашими дітьми поїхали до будинку його бабусі, яка вже на небесах, в іншу область України, де скоро до нас приєдналася мама чоловіка Іванна Романівна. А моя сестра з чоловіком та дитиною поїхали до рідні чоловіка до Києва.

Селище, де жила сестра, буквально стерли. Наше селище частково пошкодили, але наше з чоловіком будинок залишилося цілим. Я розуміла, що події набиратимуть обертів, і повертатися додому найближчим часом не збиралася. Думала, житимемо поки що в Рівненській області.

Але ужитися зі свекрухою виявилося непросто. Вона не злюбила мене з першого дня знайомства.

Розумію, що у неї непросто склалося життя, спочатку я навіть співчувала. У неї два сини, коли їм було 17 та 13, чоловік пішов від неї до іншої жінки. Запропонував дітям йти з ним. Він багато заробляв, і та молода жінка не була проти, хоча вона мала своїх дітей, які живуть з нею. Брат чоловіка погодився, спокусившись на кишенькові гроші, які йому давав батько, і на те, що йому буде вседозволеність і райське життя, адже батько йому дозволяв все.

Мій чоловік був молодшим, більше любив маму і залишився. Вони жили в однокімнатній квартирі, у свекрухи дуже складний характер, вона постійно командувала моїм чоловіком. Він намагався будувати своє особисте життя, приводив своїх дівчат жити до них, але матуся всіх виживала. Так намагалася і зі мною. Але не вийшло. Я виявилася найтерплячішою.

Коли мої батьки віддали нам свою квартиру, яку вони отримали від роботи (багато років стояли в черзі), мій чоловік був дуже радий, що ми будемо жити окремо, і що його мамі буде важко до нас добиратися з іншого кінця міста, а тому вона рідко приходитиме до нас.

Іванна Романівна намагалася зіпсувати мені настрій ще на нашому з Тарасом весіллі. Я думала, відтане, коли з’являться онуки, але ні. Вона, як і раніше, вважає, що її син гідний кращої партії, аніж я.

Коли почалося російське вторгнення, вона до останнього не хотіла їхати до будинку Тарасової бабусі. Називала мене панікеркою. Потім виявилося, що я мала рацію. Чомусь і вона поїхала.

Вжитися разом ми не змогли. Вона влаштувала мені там “веселе життя”. Тарасу весь час скаржилася на мене, що я, мовляв, не хочу з нею спілкуватися, а постійно спілкуюсь тільки з моєю мамою. Мовляв, ми цілими днями все робимо вдвох, а її знати не бажаємо. Це було так безглуздо, адже мій чоловік дуже любить мою маму. Звичайно, він був те на задоволений, що свекруха так висловлюється про неї та про мене.

Коли бойові дії велися й біля нас, нам довелося їхати далі. Чоловік довіз нас до кордону, ми з мамою, ще деякими нашими родичами та моїми дітьми поїхали як біженці за кордон.

Іванна Романівна залишилася одна у своїй хаті. Мій чоловік поїхав під Київ до нашої оселі. Його, звісно, ​​не випустили. Свекруха регулярно дзвонить йому і намагається пліткувати і оговорювати мене. Мені теж дзвонила, мовляв, хоче поговорити з онуками. Але онуки вже знають, чого та бабуся вартує, самі не хочуть із нею говорити.

Думаю, вже зрозуміло, що за людина свекруха. Вона і онукам намагалася висловити претензії, що ось ви всі поїхали, ви в безпеці, а бідного тата покинули самого.

Я вважаю, що нічого такого у цьому немає, тисясячі жінок з дітьми зараз виїхали. Мій тато теж залишався стерегти наш будинок, де він живе з мамою, а мама виїхала з нами. Якщо так міркувати, то його треба пожаліти, що його покинули.

Словом, моє сумління було б чистим. Чоловік на моїй стороні. Але моя сестра псує мені настрій. Вона не захотіла їхати з нами, щоб не кидати свого чоловіка. Сидить з дитиною в Києві весь цей час, наражає себе і сина на небезпеку заради чоловіка. Розповідає мені, що любить чоловіка й так не може виїхати, як я. Я цього не розумію. Я свого теж люблю. Ну і що?

За кордоном мені надали низькооплачувану роботу, але ми мали деякі заощадження, на які ми змогли купити побутову техніку в старий будинок, де нас розмістили. Мій роботодавець з України вже відновив роботу, я працюю віддалено. Тож грошей нам вистачає, і повертатися до закінчення військових дій я не планую. А там може і чоловік до нас з часом приєднається, та тут і залишимося, видно буде.

Хто має рацію – я чи сестра?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.