Якби повернути час – ні за що б не народила. Все життя нанівець. Так прикро… Саме дитина віддалила мене від коханого чоловіка, забрала в мене час на себе і свої захоплення. А як раніше все було добре!.. Діти забирають абсолютно все твоє життя, а натомість що? Склянка води?
Хочу поділитися наболілим і зізнатися в тому, що шкодую про те, що зважилася народити дитину. Розуміння не чекаю і на нього не сподіваюся – просто хочу виговоритися. Як ви розумієте, рідним і знайомим таке не розкажеш.
Якийсь період часу я любила дітей. Няньчила з сином подруги при кожному зручному випадку. Навіть заздрила їй. А потім мамою стала інша подруга, потім ще одна і ще.
Чомусь всі діставали мене питаннями: «А коли ж у вас поповнення?» Я ж зовсім не поспішала. Мені і без дітей було добре з чоловіком, хоча, звичайно, не раз прокручувала в голові картинки з діточками в колі великої родини. Але не наважувалася. Так і продовжувала ходити в гості няньчиться з чужими. Адже коли няньчити всього пару годин, це не втомлює і навіть цікаво.
Поступово стали дратувати вічні розмови подруг, які мають дітей, про пелюшки, сорочечки, підгузники, соплі і інші дитячі теми. І з колись кращими подругами у мене більше не знаходилося спільних тем, крім якихось спогадів. Частенько я стала замислюватися про те, що теж хочу бути матусею. Уявляла, що це так класно – чкати дитя, всі ці відчуття, а потім передавати малюкові всі свої знання і вміння, намагатися зробити так, щоб він став кращим, ніж ти. Красиво одягати, годувати з пляшечки, гуляти в парку, збираючи листя… Я щиро хотіла стати мамою і думала, що вже досить знаю про материнство і дітей.
Поговорили про це з чоловіком, він погодився. Все вийшло з першого разу. Я начебто була рада. Моя сторінка у соцмережі рясніла то новими УЗД, розповідями про моє самопочуття, скриншотами з календарів розвитку малюка.
Спочаткумене дико нудило, постійно хотілося плакати, чим я і займалася. Потім мені стали огидні ворушіння дитини в животі, мене аж пересмикувало від них, я моментально змінювалася в обличчі. Не знаю, як пояснити… Я всім своїм нутром відкидала те, що росло в мені, мені мій стан був вкрай неприємний, дратував. Не знайшла я в ньому ні краплі того прекрасного, що мені так барвисто розписували подруги.
А ще стали дратувати діти, всі без винятку. Особливо найменші, невиховані і настирливі.
Так вийшло, що нам з чоловіком довелося жити у його батьків, де не так давно народила його сестра. О Боже! Ці крики вдень і вночі, нудне скиглення, а як малюкові всі потурали! Бабусі й дідусі просто обожнювали цю дрібноту, яка всім цим користувалася і вимагала до себе весь час уваги. Я реально, чкааючи свою дитинку, подумувала про те, як би заткнути свого новоспеченого племінника, коли він починав кричати.
Коли я народила, це було щось. Пекельні перші 2 місяці. Були проблеми з г, потім одуванням, я застудилася, потім захворіла і моя дочка, яка і без того вічно репетувала.
Ні вдень, ні вночі не було спокою. Все життя якось вмить змінилася після появи дитини. Не залишалося часу ні на що. Я взагалі від себе не залежала. Я дуже шкодувала, що зважилася народити це створіннячко, від якого лише клопіт. Чоловік сердився на нову мене, не розумів, чому я, яка так хотіла дітей, а тепер готова відмовитися від нашої доньки.
Я ж дзвонила тим подругам, у яких вже не перша дитина, скаржачись на нове життя в пошуках відповіді, що ж такого розпрекрасного в цих дітях?! Всі, як одна твердили, що у них перший місяць було так само і думки були такі ж, навіщо я взагалі народила і все таке. Але потім нібито у всіх це проходило.
Минали місяці. Я все корчила з себе зразкову матусю при чоловікові, а як тільки він йшов – навіть і не наближалася до дитини. Дочка кричала, а я тільки підходила, щоб зробити те саме у відповідь. І йшла в іншу кімнату.
Я не знаю, що зі мною. Я розумію, що так не повинно бути, але не можу впоратися з почуттям нелюбові до дочки. Мене дратує її обличчя! Я розумію, що з нею моє життя ніколи не буде таким гармонійним і безтурботним, як раніше, що це зовсім не те, чого я так хотіла. Що тепер я не проводжу час зі своїм чоловіком, що елементарно не можу з ним полежати в обнімку, тому що вона постійно кричить, постійно чогось вимагає, а весь вільний від неї час йде на сходити в туалет і поїсти.
Я навіть боюся подумати про те, що ще зовсім не скоро – якщо взагалі коли-небудь – піду в кінотеатр, на ковзанку або ще кудись. Господи, ці 4 стіни і цей постійний крик роблять зі мною щось неймовірне!
Я усвідомлюю, яка я погана мати. Мені шкода свою дитину, адже її потрібно любити, а я не можу! Я і справді не знайшла нічого хорошого в дітях, скільки не шукала. Ні-чо-го. Діти забирають абсолютно все твоє життя, а натомість що? Склянка води? Так вона мені не потрібна, обійдуся. Я не хочу, мені набридло щодня підтирати какашки, соплі і слюні. Я хочу своє колишнє життя. Але його вже не повернути, вже нічого не буде, як раніше.
Останнім часом все частіше зриваюся. Не тільки на дитину, взагалі. Я дико від усього втомилася. Одного разу чоловік це побачив – стільки всього побачила в його очах. Мені здалося, він мене покине… Як же страшно стало. Ні, не від того, що я сама з дитиною залишуся (я б її без роздумів віддала в дитбудинок), а від того, що чоловіка я дуже люблю і не хочу його втрачати. І що мені робити, не знаю. Не можу більше так жити, нелюблячи власну дитину за те, що так віддалила мене від чоловіка.
Якби повернути час – ні за що б не народила. Все життя нанівець. Так прикро…
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
