Якби ж вона так не хотіла привітати маму саме в цей день, вона б ніколи не сіла в машину до незнайомця!Темно було, вона не запам’ятала обличчя. Він її десь виштовхнув потім під лісосмугу, що тягнулася вздовж траси, без грошей і документів. Зіна так додому й не потрапила. Вона ще не уявляла, що її чекало попереду…
Був мамин день народження, а Зіна затрималася в університетській бібліотеці, останній, випускний курс, роботи багато…
Запізнилася на останній автобус з обласного центру в своє село, розташоване неподалік міста. Тому й у гуртожитку не жила, їздила додому щодня. По студентському так навіть дешевше виходило, ніж жити у великому місті.
Того зимного вечора, що накриває все навкруги ранніми сутінками, а потім і щільною темрявою, Зіна так додому й не потрапила…
Бо він зупинився, привідчинив дверцята:
– Вас куди підкинути, красуне?
Якби ж вона так не хотіла привітати маму саме в цей день, вона б ніколи не сіла в машину до незнайомця…
Темно було, вона не запам’ятала обличчя. Він її десь виштовхнув під лісосмугу, що тягнулася вздовж траси.
Перед тим відібрав сумочку з мобільним, паспортом, усіма іншими документами, грошима.
– Не здумай куди звернутися, я тепер і ім’я твоє, і адресу знаю, і потрібних людей серед знайомих маю! – прошипів, від’їжджаючи.
Зіна сиділа на узбіччі траси, обхопивши тремтячими руками коліна. Холоду не відчувала. Нічого не відчувала.
Немов крізь туман, що застилав очі, бачила, як загальмувала поруч автівка.
Якась жінка обхопила її за плечі, підняла, посадила в салон.
Говорила жінка англійською. Але Зіна непоганого розуміла й говорила цією мовою, змогла вичавити з себе кілька слів.
Жінка відвезла її назад в обласний центр, до себе у шикарну квартиру. Відігріла ванною, чаєм.
Наступного дня Наомі, так її звали, знайшла приватну клініку, де Зіні зробили необхідні обстеження, не ставлячи зайвих запитань. Супроводжувала її в потрібні інстанції, де Зіна подала заяви на відновлення втрачених документів. А потім, коли переконалася, що Зіна оговталася, відвезла її додому.
Зіна розповіла батькам, але попросила нікуди не бігти, нічого не робити, хоч батька було дуже важко на це вмовити.
– Його Небо покарає, тату, такі речі просто так не минають.
А коли Зіна зрозуміла, що чекає дитинку, розгубилася так, що пішла – ноги самі понесли – до їхнього сільського священника, настоятеля єдиного в селі храму, отця Генадія.
– Дитина – Божий дар, дівчинко. Покладися на Його волю, все в тебе буде добре, – тільки й сказав старенький духівник. Поклав їй руку на голову, благословив.
Дівчинку Зіна назвала дивним ім’ям: Наомі. Ніхто в селі не знав, що так звали жінку, яка тоді врятувала Зіну.
Дівчина ніколи не забуде той вечір, темну порожню трасу, його обличчя. Ні, обличчя якраз не пам’ятала.
Вона ж тоді так поспішала, щоб привітати маму з днем народження! Того зимного вечора, що накриває все навкруги ранніми сутінками, а потім і щільною темрявою, Зіна назавжди стала іншою.
…І ось тепер в неї є Наомі.
А як далі? Зіна ще не знає. Але впевнена, що все в них буде добре. Бо повірила словам мудрого священнослужителя.
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!