Орися жила в мальовничому селі на Прикарпатті. Рано вискочила заміж, бо думала, що на Іванові світ закінчився. Рік за роком у них народилися дві донечки.
Сама Орися працювала в шкільній їдальні, Іван, так, перебивався дрібними підробітками, бо яка там в селі робота, а в район він не дуже й хотів їздити. Та й любив він частенько “за комір”. Жили, бо сім’я, діти, та й прийнято так в селах, бо що люди скажуть, не добре це – розлучатися.
Коли Старша Андріана пішла в одинадцятий клас, то Орися задумалася.
– Діти так гарно вчаться, а за що ж ми їх далі вчити будемо?
На Івана було надії мало, тому коли Орисі підвернулась така нагода, поїхати до Італії, вона лишила чоловіка та дітей на матір і подалася в ту країну, де можна багато грошей заробити.
Чоловік проти не був. Йому що вона є, чи нема – без різниці. Дівчата скучали, перший час плакали, але коли отримали перші гроші від матері, то прийняли це, як належне.
Орися доглядала за літньою жінкою. Жила сеньйора одна. В неї троє синів, але всі вони жили окремо, лише по черзі приїжджали дивитися, чи все з мамою гаразд, і платили Орисі зарплату. Отримувала вона там добре, та й сама бабуся мала хороший характер. Не раз та їй масаж зробить, а вона їй зі своїх збережень за це заплатить. Знала вона про важку долю Орисі.
Вперше вирвалась вона додому на випускний Андріяни, а потім на довгі два роки затрималася в Італії. Дві доньки вже вчилися, старша Андріяна в медичний університет поступила, а молодша Улянка адвокатом хотіла бути.
На все це Орися повинна була заробити, бо більше нема на кого сподіватися. Іван звик жити без дружини. Спершу перебрався жити до мами, а згодом, як люди казали, знайшов собі якусь на себе схожу в сусідньому селі жінку, та й їздив до неї в “гості”.
Роки минали. Дівчата вже заміж надумали виходити. Треба ж квартири їм купити, щоб не побивалися по орендованих. Так і працювала вона, тільки вже у іншої жінки, бо тої раптово не стало.
В другої жінки був один син, і він жив з мамою в одному будинку. Якось сама того не розуміючи, вона закохалася в сина, який на той момент вже був дідусем, хоча й 50-ти ще не було. З дружиною Вінченцо розлучився, а Орися також майже вільна жінка, ще молода.
З тих пір і почався їх роман. Орися ніколи не відчувала від чоловіка такої ніжності та турботи, тому була дуже щаслива. Одного дня не стало матері, яку доглядала Орися, і після того вони зажили, як сім’я.
Якось Орися захотіла провідати рідних. На той момент на Україні вже росли два її внуки. Вінченцо не захотів відпускати Орисю одну, і зголосився їхати з нею.
– Я ніколи не був в Україні. Поїду гляну, як у вас там люди живуть.
Сусідам ледь очі не повилазили, коли побачили Орисю з італійцем. Всі думали й гадали, що ж буде далі. Орися в той же день подала на розлучення. Іван вже жив у сусідньому селі. Діти створили свої сім’ї і жили в місті. Владнавши всі справи, вона хотіла поїхати назад до Італії, але Вінченцо її зупинив.
– Що ми там будемо робити? Гроші у нас є. Ти глянь, яка тут краса навколо. Природа, квіти, птиця, коні (до коней в нього була особлива любов). Давай тут і залишимось? Ти все життя для когось гарювала, пора пожити для себе.
Так і сталося. Сусіди ніяк не могли запам’ятати його ім’я, тому ласкаво називали його Вєня, а він проти не був, і все пригортав до себе красуню українку, і дякував Богу за таку щасливу старість.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – born2be
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
