fbpx
життєві історії
Якось в неділю ми взялися ліпити вареники, і я так легенько спитала, коли вона планує повертатися в Чернігів. Але Галя тільки усміхнулася мені у відповідь. Тепер зима. Я ж розумію, що не вижену її на холод. Не знати, що ще буде цієї зими в місті. Але ж ми не такі близькі, щоб всю війну разом перебути. Не знаю тепер, як її вициганити з власного дому

Якось в неділю ми взялися ліпити вареники, і я так легенько спитала, коли вона планує повертатися в Чернігів. Але Галя тільки усміхнулася мені у відповідь. Тепер зима. Я ж розумію, що не вижену її на холод. Не знати, що ще буде цієї зими в місті. Але ж ми не такі близькі, щоб всю війну разом перебути. Не знаю тепер, як її вициганити з власного дому.

Я завжди мріяла переїхати жити в місто, але доля все одно привела мене в село.

Я навчалася у Львові, і жила там на орендованій квартирі, але вискочила заміж за хлопця з сусіднього села, і стала жити в будинку спершу з батьками Богдана, а згодом ми побудували свій невеличкий особнячок, на сусідній вулиці.

Село в нас велике, красиве. Я ні про що не шкодую. Жили ми в своє задоволення і виховували двійко діточок. Андрійку вісім років, а Еліні 4. До районного центру недалеко, робота є. А чого ще потрібно.

Все б чудово, але 24 лютого в нашій країні почалась війна.

Річ у тім, що в мене є сестра, не рідна, а троюрідна, яка вже довгий час проживала в Чернігові. В неї немає сім’ї. Вона, як в нас люблять казати – стара діва.

Галі вже 42 роки. Не скажу, щоб ми з нею так тісно контактували, але спілкувалися інколи по телефону.

В неї є родичі, які живуть у Львові і в районному центрі, але коли все це почалось, всі показали пальцем на мене.

– В Олі свій великий будинок. Тобі там буде найзручніше пересидіти війну, – заговорили всі хором.

Я не сперечалася. В цей важкий час навіть нічого не обговорювалося хто і де має жити. Головне, що менш-більш в безпеці.

Галя навіть влаштувалася на роботу через місяць. Вона швачка.

І щоб ви подумали, в той час як всі вже поверталися до своїх домівок, Галя навіть думати не хотіла, щоб їхати від нас. (Район де вона жила, не пошкоджений).

Звісно, їй в нас сподобалося. І діти щось гомонять, і чоловік, і я завжди щось смачненьке приготую. Хоча нічого не можу сказати, Галя сильно по господарству мені допомагала.

Але ж, моє терпіння не сталеве.

Якось в неділю ми сіли за стіл ліпити вареники, і я так легенько спитала, коли вона планує повертатися вже в своє місто.

Але Галя тільки усміхнулася мені у відповідь.

Тепер зима. Я ж розумію, що не вижену її на холод. Не знати що ще буде цієї зими в місті.

Але все рівно, мене це сильно “напрягає”. Я хочу жити, як і до війни. Нехай її забирають родичі, що живуть у Львові. Але ж вони мовчать, наче води в рот набрали.

Порадьте, що мені робити в цій ситуації?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page