Якось затримався на роботі, поїсти змоги не було. Голодний піднімаюся додому. І тут – аромат свіжої, божественної випічки. А в мене вдома половинка “Мівіни” та окраєць хліба, все інше готувати треба. І така туга огорнула душу! Згадалися сімейні вечори в далекому дитинстві, коли мама готувала пиріжки, як я крутився навколо неї з бажанням якнайшвидше скуштувати кілька перших. Зайшов додому, не встиг роззутися — дзвінок у двері. На порозі сусідка бабуся Віра з тарілкою пиріжків, що ще димляться. Знаю, каже, що один зараз живеш, готувати нікому, ось пригощайся. Я так розчулився, обійняв її, подякував. Скажу я вам, нічого смачнішого за ці свіжі смажені пиріжки з картоплею не їв останні років 20.
У мене є брошка, нічого особливого, можна сказати, непоказна. І тут у метро до мене підсаджується бабуся років 70 та просить продати, пропонує гроші. Я відмовилася, але вона дала свій номер і попросила подумати, якщо потрібно більше, вона знайде. Запитала я у своєї бабусі, вона знизала плечима, сказала, що колись давно їй цю прикрасу подарували. Мені стало цікаво, і я зателефонувала тій бабусі. Виявилося, що це брошка її мами, яку та продала 60 років тому, щоби прогодувати сім’ю. Показала старе фото. Я просто віддала їй брошку.
Мені було 24 роки. Я посварилася з чоловіком і сиділа в парку на лавці дуже сумна. До мене підійшов він, сів поруч, відрекомендувався. Зав’язалася проста, але дуже тепла, добра розмова, він так чудово посміхався. Потім узяв мене за руку, сказав, що я найкрасивіша, поцілував і пішов до мами. Дякую, трирічний Ромчику, я тебе ніколи не забуду.
Часто приїжджаю в будинки для людей похилого віку з речами, смаколиками та грою на гітарі. Запала в душу одна самотня бабуся: сина не бачила вже кілька років, від туги почала закриватися в собі, відчула в цьому будинку завершальний етап життя. Коротко кажучи, забрала цю стареньку до себе! Живу сама в трикімнатній, мені 23 роки. Сама я без рідних. Доглядаю Ольгу Степанівну, ходимо по виставках та магазинах. Бабуся ожила. Мене ніхто не розуміє. Але я вже вважаю її рідною. І всім новим знайомим говорю, що рідна.
У 90-х ми з мамою та бабусею жили бідно. Мама працювала в лікарні, і в одне з її чергувань надійшов хлопець. Коли його виписували, він просив у борг у всіх, щоб хоч якось дістатися додому. Мама одна зглянулася з усього колективу і дала йому грошей, не розраховуючи, що він їх поверне. Через 3 місяці ми отримали посилку з продуктами, цукерками та грошей у 3 рази більше, ніж мама дала тоді у борг. Ми потім ще місяць жили на все це.
Зима, 2000 рік. Траса Одеса – Київ. Старенький «Москвич» із погано працюючою піччю. Дуже треба додому. Настає ніч, гаснуть фари. Зупинитись до ранку не можемо: бензину обмаль, замерзнемо, та й наїхати можуть, ми ж без світла, повземо зі швидкістю 10–20 км/год. Нам по 20 років і нам лячно. За спиною виростає гігант-фура, не обганяє, зменшує швидкість, включає дальні і повзе за нами до самого світанку, освітлюючи шлях і захищаючи. Коли розвиднілося, обігнала, водій посигналив і поїхав у далечінь.
Мені 40 років. Я добре піднявся, маю бізнес, і ось настав час здійснити свою давню мрію: я поставив у мегамаркеті практично безпрограшний автомат із іграшками! Попросив інженера налаштувати його так, щоб іграшки добре чіплялися і не падали, коли «клешні» піднімаються нагору. Закупив оптом близько 2 тисяч дрібних іграшок і поставив це диво в магазині. Для мене цей автомат зовсім не прибутковий, але прибирати його я не буду! Я бачу, як радіють діти, і тішуся з ними, наче й сам хлопчак.
Будьте добрими!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
