Ми з дружиною Іриною живемо на Вінниччині. У мене військова освіта, дружина медик.
У нас є двоє діток, 12-річний Роман і 9-місячна Оленка.
Друга, дуже довгоочікувана дитина, донечка, у нас з дружиною народилася якраз перед вторгненням. І мені довелося йти захищати Україну.
Коли я перед новорічними святами прибув у відпустку через пів року, як не був дома, жахнувся, на кого Ірина перетворила старшого 12-річного сина!
Я просто не впізнаю свою жінку, яка раніше буда люблячою матір’ю Ромчика.
Зараз старший син для неї перестав існувати як дитина. Після появи Оленки Ірина сину не скаже жодного ласкавого слова, не обійме, не приголубить.
Розмовляє з ним тільки командним тоном, він для неї у прямому сенсі «принеси-подай», «підніми сумки на наш 8-й поверх, інакше сидітимеш голодний», «ти вже дорослий, нічого рюмсати і прибери негайно в кімнаті» і так далі.
Вона не розмовляє з ним про його життя, про те, що його турбує й цікавить, хвилює й засмучує. Роман сам собі готує перекуси в школу! Але ж раніше так не було, я знав і бачив, що Ірина любила сина.
Я запитував у Ірини, що з нею сталося, але вона каже, що все гаразд, що вона виховує чоловіка, а маленькій Оленці потрібні вся її любов і ласка.
Мені ж наступного тижня знову їхати на службу, але як їх залишати, навіть не знаю. Дуже переживаю, що дружина зовсім зламає особистість Ромчика.
Як бути? Порадьте щось, адже звертатися до фахівця чи віддати Романа тимчасово моїм батькам Ірина відмовляється і запевняє, що у неї і у нас в родині у цілому все добре. Але це зовсім не так.
Автор – Микола К.