Якщо ще раз вийдеш заміж, то пам’ять мого синочка зрадиш і я від вас відречуся! – сказала мені свекруха Олександра Тимофіївна на Різдво, коли завітала у гості.
Так, я й сама розумію, що це дуже швидко, чоловіка-офіцера не стало у березні цього року. Але кому я потім буду ще потрібна з дітками?
Я заміж виходила, будучи ще зовсім молодою. Усього 19 років мені виповнилося на той момент, а ми з Олегом вже розписуватися побігли. Ми з майбутнім чоловіком зі школи дружили, тож нас завжди солодкою парочкою називали.
Ніхто в наших родинах не здивувався нашому ранньому союзу. Хоча ми на той момент були юні та наївні. Ми дорослішали, живучи вже разом. Свекруха моя мала цілих дві квартири, тому одну з них вона віддала нам.
– Ну коли вирішили жити, то живіть, мовляв. Тільки дітей одразу не заводьте – ще вивчитися треба, – казала вона своєму синові.
Олександра Тимофіївна – жінка звичайна, тямуща, намагалася нам допомагати, але зайвий раз порадами не докучала. Я ніколи на неї не скаржилася.
Ми з Олегом вивчилися, потім почали працювати. А коли нам виповнилося по 25 років, у нас народився синочок. Дуже схожий на батька!
– Немов копія Олежкова! – жартувала свекруха, коли показувала дитячі фотографії свого синочка.
Мої батьки живуть на іншому кінці Києва у маленькій однокімнатній квартирі, у мене ще є молодша сестра. Мама не здорова давно, тож з дитиною мені вона допомогти не могла. Доводилося свекрусі нас весь час рятувати.
Мені навіть іноді незручно було, багато подружок увесь час лякали оповідками про своїх свекрух, розповідали, обговорювали, а ось мені мама чоловіка була замість другої матері. І порадою допоможе, і з моралями не докучає, і з данилком завжди сидить, радіє онукові.
Потім у нас народилася донечка, життя тривало і йшо своєю чергою.
А на початку цього року в Україні почалися всі ці події, мій Олег потрапив на фронт майже одразу і у березні його не стало.
Перші місяці було дуже тяжко без коханого чоловіка. Адже Олег був перший та єдиний чоловік у її житті, дуже коханий. Свекруха теж ледве тримається досі – адже в неї, крім мене й онуків, нікого не залишилося.
Ми підтримували одна одну, займалися малюками. А пів року тому, літом, мені запропонували вийти на роботу.
– Я сиджу з онуками, а ти виходь на роботу. Тобі треба розвіятись, поспілкуватися та й заробляти не завадить, жити на щось вам треба, – сказала мені Олександра Тимофіївна!
Я погодилася. Я намагалася навчитися жити без чоловіка. Жити ми продовжували у квартирі свекрухи. А та запевняла, що перепише її на старшого онука.
Буквалльно через місяць після того як я вийшла на роботу мені почав приділяти увагу Богдан, наш новий співробітник. Він їй по дому допомагав і додому проводжав із важкими сумками. Богдан і мені сподобався. І з дітками потоваришував. Я бачу щирість його почуттів.
Але моя свекруха ні в яку не хоче сприймати цей факт.
– Ти що твориш! Ти ж зраджуєш пам’ять свого чоловіка! – звинуватила вона мене на Різдво. – Як ти можеш? У вас же з Олегом таке кохання було. Він тебе любив понад усе! А ти вирішила чоловіка нового завести так швидко? Ще трохи, і мої онуки почнуть його батьком наживати. І все це відбувається у моїй власній квартирі!
Я відповіла, що якщо ми з Богданом вирішимо зійтися, ми підемо на орендовану квартиру. Адже у цьому місті у Богдана свого житла не має. Тільки мама Олега не збирається здаватися.
– Сама можеш забиратися куди очі дивляться, а дітей я тобі не віддам. Вирішила забути мого сина? Це твоя справа. Тільки онуків я не віддам тобі. Влаштовуй своє життя без них.
У мене вже який день очі на мокрому місці, не сплю зовсім. З одного боку, мені не хочеться доживати свого віку на самоті. Адже я ще молода – ледве за 30. І не хочу водночас віддавати дітей бабусі. Але Богдан мене кохає. це видно, а кому я потім іншому з двома дітками потрібна буду?
Справа в тому, що якщо я зроблю своє, перестану зі свекрухою спілкуватися, то у мами Олега нікого не буде з близьких. Але й по її вчинити не можу – адже вона дітей проти нас із Богданом налаштовує.
– Коли у вашої матері з’явиться ще дитина, – розповідає бабуся онукам, – то їй до вас ніякого діла не буде, вона забуде про вас, як і тата вашого. Тож кажіть їй, що залишаєтеся й хочете жити зі мною.
Богдан каже, що нам треба їхати жити кудись подалі, щоб обмежити вплив бабусі на онуків. Тільки я так не можу. Як я заберу у свекрухи її єдиний сенс у житті? Вона ж обожнює онуків!
Моя мама навіть намагалася поговорити зі свахою.
– Шуро, твого сина не повернути. Залишилася моя донька сама. Їй важко самій все на собі тягнути. Овдовіла вона дуже рано. Ось як ти собі уявляєш жити до кінця днів самій? Ти вдовою стала у 45, а їй лише 30 було. Ніхто не збирається забувати твого сина, але життя продовжується.
Але на свекруху ніякі розмови не діють, не дозволяє мені стосунки з Богданом – і все.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
