— Якщо ти не допоможеш, я ніколи тобі цього не пробачу, — заявив тато замість привітання.
Вечірній дзвінок розірвав тишу невеликої квартири саме тоді, коли Ніна збиралася загасити світло. На екрані висвітилося слово Тато. Вона завагалася, адже останні кілька років їхнє спілкування обмежувалося короткими вітаннями на свята. Петро ніколи не телефонував першим без вагомої причини, і це передчуття тривоги змусило її серце битися швидше.
— Алло, тату? Щось трапилося? — запитала вона, намагаючись приховати хвилювання в голосі.
— Ніно, доню, вибач, що так пізно. Мені ніяково звертатися, але обставини притиснули до стіни. Чи не могла б ти позичити мені певну суму? Я все поверну, обіцяю, просто зараз дуже скрутно.
Голос батька звучав глухо, з якимось дивним тремтінням, якого вона раніше не помічала. Петро завжди був гордою людиною, колишнім майстром на заводі, який звик розв’язувати проблеми самостійно. Якщо він просить про допомогу, значить, ситуація справді критична.
— Яка сума потрібна? І чому ти не можеш почекати до ранку? Надворі справжня буря, трамваї вже не ходять.
— Потрібно сьогодні, доню. Якщо зможеш принести, я буду дуже вдячний. Вибач, що завдаю клопоту в таку погоду.
Ніна подивилася у вікно. Величезні пластівці снігу кружляли в шаленому танку, вітер бився об скло, наче хотів прорватися всередину. Вона знала, що шлях до батьківського будинку через старий парк займе щонайменше сорок хвилин пішки. Проте відмовити не могла. Відчуття обов’язку та якась незрозуміла провина за роки відчуження штовхали її до дій.
Вона одягнула тепле пальто, замотала шию довгим шарфом і вийшла в ніч. Морозне повітря одразу обпекло обличчя. Сніг засипав очі, заважаючи бачити дорогу. Кожен крок давався з зусиллям, ноги тонули в заметах, які встигли намити хуртовини. Ніна йшла, міцно притискаючи сумку до себе, і згадувала дитинство.
Колись Петро був для неї цілим світом. Він навчив її кататися на велосипеді, читав казки перед сном і завжди захищав від дрібних дитячих негараздів. Але все змінилося після того, як не стало мами. Батько замкнувся в собі, почав уникати розмов і з часом став майже чужою людиною. Ніна намагалася достукатися до нього, але кожна спроба закінчувалася стіною мовчання або дратівливими фразами про те, що він дорослий чоловік і сам знає, як йому жити.
Вітер посилився, стаючи справжнім ураганом. Дерева в парку стогнали під вагою снігу, іноді чулося загрозливе тріщання гілок. Ніні здалося, що вона втратила орієнтир. Темрява була такою густою, що навіть світло рідкісних ліхтарів не допомагало. Вона зупинилася, щоб перевести подих, і відчула, як холод пробирається під одяг.
— Навіщо я це роблю? — промайнула думка. — Він міг би почекати. Чому я завжди біжу за першим його покликом, хоча він навіть не запитав, як у мене справи?
Проте вона продовжила рух. Нарешті попереду з’явилися знайомі обриси п’ятиповерхівки. Вікна в квартирі батька світилися тьмяним жовтим світлом. Ніна піднялася на третій поверх, важко дихаючи. Руки так замерзли, що вона ледь змогла витягнути ключі.
Двері відчинилися зі скрипом. У коридорі було прохолодно, пахло старою паперовою пилюкою та чимось солодкуватим. Петро сидів у вітальні в старому кріслі, загорнувшись у потертий плед. Він виглядав набагато старшим, ніж Ніна пам’ятала. Обличчя було блідим, а очі дивилися кудись повз неї.
— Принесла? — тихо запитав він, навіть не підводячись, щоб привітатися.
— Принесла, тату. Ось, тримай. Але поясни нарешті, що сталося? Навіщо така терміновість серед ночі?
Петро взяв конверт тремтячими руками, не дивлячись дочці в очі. Він довго мовчав, погладжуючи папір пальцями, а потім нарешті заговорив. Його розповідь була плутаною та уривчастою. З’ясувалося, що він заборгував велику суму сусідові по дачі, який обіцяв прийти за грошима саме сьогодні. Цей чоловік погрожував забрати у Петра те єдине, що йому залишилося від минулого життя — старий гараж, де зберігалися інструменти та пам’ятні речі мами.
Ніна слухала і відчувала, як усередині закипає образа. Вона ризикувала здоров’ям, йшла крізь бурю заради того, щоб врятувати старий металевий бокс із непотребом.
— Ти серйозно? Гараж? Ти змусив мене йти в таку негоду через старі залізяки? — її голос здригнувся.
— Це не просто залізяки, Ніно. Там усе моє життя. Там те, що нагадує мені про час, коли ми були щасливі. Ти не розумієш, бо ти молода, у тебе все попереду. А у мене залишилися лише спогади.
— Спогади не замінять живих людей, тату! Я тут, перед тобою, жива. А ти навіть не запитав, чи я не замерзла, поки йшла сюди. Ти бачиш тільки свій біль і своє минуле.
Петро підвів погляд. У його очах на мить промайнуло щось схоже на усвідомлення, але воно швидко згасло, поступившись місцем звичній відчуженості.
— Дякую, що допомогла. Можеш іти, якщо хочеш. Я впораюся далі сам.
Ніна стояла посеред кімнати, відчуваючи повне спустошення. Вона очікувала на щиру розмову, можливо, на обійми або хоча б на тепле слово подяки. Натомість отримала лише холодну байдужість. Вона зрозуміла, що цей похід крізь сніг був не просто доставленням грошей, а її останньою спробою знайти шлях до серця батька. І ця спроба виявилася марною.
Вона вийшла з квартири, не сказавши більше ні слова. Надворі хуртовина дещо вщухла, але мороз став ще міцнішим. Дорога назад здавалася ще довшою. Ніна йшла і думала про те, як часто ми намагаємося врятувати те, що вже давно зруйноване, забуваючи про те, що справді має значення.
Коли вона повернулася додому, квартира зустріла її тишею. Вона налила собі чаю і сіла біля вікна, спостерігаючи, як нічне місто поступово занурюється в сон. Світ не змінився, сніг продовжував падати, але в її душі щось остаточно надломилося. Вона зробила все, що могла, і тепер прийшов час відпустити минуле.
Чи варто було Ніні йти на такий ризик заради людини, яка не цінує її зусиль, чи родинний обов’язок завжди має бути на першому місці, незалежно від обставин? Як би ви вчинили на її місці в таку ніч? Поставте, будь ласка, вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях, для нас це надзвичайно важливо.
