– Якщо ти все ж надумаєш запросити свого “батька” на весілля, то знай, ноги моєї на цьому торжестві не буде. – Я не розуміла, як правильно мала вчинити, тому за порадою поїхала до тітки Роми, рідної сестри батька. – Наталочко, ти вже достатньо доросла, щоб знати правду. Мама багато тобі недоговорювала. Я все поясню. Коли, як не сьогодні ти повинна знати правду.
Багато років я ображалася на батька, який кинув нас з мамою. Але виявилося, що не так все просто.
Від батька, якого я в останній раз бачила в сім років, у мене залишилося небагато: кілька злегка пожовклих від часу дитячих фотографій, на яких високий темноволосий чоловік тримає мене на руках, та уривки неясних спогадів, що складаються в основному з домашніх лайок і потертої шкіряної валізи, яка нерідко красувалася в передпокої біля дверей.
Тому практично все, що я знала про тата, було почерпнуто з розповідей мами. Повинна сказати, картинка складалася не найприємніша: за її словами, батько був ще той гуляка, і вона частенько виставляла його за двері після чергового загулу, а коли мені було п’ять, він пішов остаточно.
Після цього мати заборонила йому спілкуватися зі мною. Втім, він і сам не дуже прагнув до цього, зробивши всього одну спробу: з’явився на перше вересня, щоб провести мене в перший клас. День знань закінчився не дуже весело, і після цього я тата не бачила – ось уже… якщо чесно, майже двадцять років!
– Ти збираєшся батька кликати на весілля? – запитав Микита, коли ми обговорювали з ним кількість гостей на майбутній банкеті в ресторані.
Все, що я знала про батька, було почерпнуто з розповідей мами. За її словами, він вічно влаштовував “веселе життя”…
– Поки що не знаю, – зам’ялася я. – Теоретично, це потрібно зробити, але, якщо чесно, у мене немає ніякого бажання… Адже я навіть не знаю, куди слати йому запрошення.
– Ну, ти ж спілкуєшся з тіткою, його сестрою, вона-то вже точно знає адресу, – резонно зауважив мій наречений.
– Думаю, тобі варто це зробити. Принаймні, спробувати. Я невпевнено кивнула, але на наступний день все-таки поїхала до тітки Роми. Вона була молодшою сестрою батька і єдиною родичкою по його лінії, з якою ми з мамою спілкувалися.
Тітка Рома рідко згадувала про мого батька, але було видно, що маминої точки зору на історію їхнього розлучення вона явно не дотримується.
– Наталю, ти вже доросла, і пора тобі знати, що все було не зовсім так, як подає твоя мати, – почала тітка.
– Всі ці роки я намагалася не лізти у ваші стосунки, сподіваючись, що все якось владнається, але, мабуть, помилилася… Справа в тому, що Микола, твій батько, був не такий поганий, як любить розповідати Яна.
Звичайно, він не був самим зразковим чоловіком, але і вона не стала ідеальною дружиною – постійно його пиляла, була сильно ревнива. Він скаржився мені, що твоя мама виганяє його з дому за кожну провину: наприклад, одного разу вона побачила, як він допоміг сусідці занести додому сумки… Повір, він дуже переживав, коли вона заборонила з тобою бачитися, але зробити нічого не міг. Ти ж добре знаєш свою матір, якщо вона щось задумає – переконати її непросто…
Я їхала від тітки з важким серцем. Невже всі ці роки я вперта вірила в неправду.
Коли я повідомила Мамі, що запрошу тата на весілля, вона сказала категоричне “ні”.
– Або він, або я – вибирай, – безапеляційно заявила мати…
І ось призначений день настав. Як на зло, з ранку почався дощ, а я похапцем навіть не могла знайти парасольку. Микита з гостями вже чекав мене в РАЦСі, і я сильно спізнювалася – наш свідок, який повинен був відвезти мене, нервово сигналив біля під’їзду.
Я вискочила на вулицю, накинувши на сукню пальто, і тут раптом над моєю головою з характерним звуком розкрився купол парасольки.
– Привіт, донечко, – сказав чоловік у чорному плащі, і навіть не дивлячись на те, що тепер він не здавався таким високим, та й волосся було вже не темними, а сріблясто-сивим, я одразу впізнала його.
“Привіт, тату”, – відповіла я і раптом відчула, як сильно за ним нудьгувала. Мені так не вистачало його!
– Вибач, що я ось так, без запрошення… Рома сказала, що ти хотіла мене запросити, але передумала. А я не міг пропустити такий день.
– Я рада, що ти прийшов, – чесно зізналася, вдивляючись в риси його обличчя: такі незвичні, і в той же час такі знайомі. Виявилося, у мене його посмішка – боязка, з ямкою на лівій щоці, і ця горбинка на носі теж від нього…
– Зате, напевно, твоя мама не буде рада, – сумно посміхнувся він.
– Тату, я вже доросла і сьогодні виходжу заміж, – нагадала йому. – Тому, думаю, що маю право сама вирішувати, кого хочу бачити поруч. А мама… з нею я якось розберуся.
Він посміхнувся і запропонував мені руку, і я раптом помітила, що дощ закінчився, і подумала: “Здається, цей день, що почався так погано, і справді обіцяє стати найщасливішим у моєму житті…”
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
