— Якщо ти вибереш дружину, а не рідну матір, то в тебе немає серця, — вигукнула свекруха, маніпулюючи Назаром посеред нашої вітальні. Чоловік опустив голову, а я відчула, як стіни навколо мене починають стискатися.
Вечеря при свічках та спокій у власному домі здавалися мені чимось природним і цілком заслуженим після складного робочого тижня. Ми з Назаром планували цей вечір ще з початку місяця, обговорюючи кожну дрібницю, від меню до музики, яка мала лунати на фоні. Я мріяла про звичайний затишок, коли можна просто сидіти поруч, розмовляти про все на світі і не думати про те, що за дверима вирує цілий світ із його проблемами та метушнею. Але, як це часто буває в нашому подружньому житті, у долі та моєї свекрухи, Ганни Петрівни, були зовсім інші плани на цей вечір.
Усе почалося з того, що я придбала гарну скатертину і приготувала легку вечерю. Я старалася, щоб усе вигляло ідеально, адже для нас із Назаром такі моменти стали рідкістю через постійну зайнятість. Ми вже збиралися сідати до столу, як раптом у двері наполегливо подзвонили. Назар здивовано поглянув на годинник, адже ми нікого не чекали.
— Хто б це міг бути в такий час? — запитала я, відчуваючи, як усередині починає наростати легке роздратування.
— Не знаю, Орися, зараз подивлюся, — відповів чоловік і пішов до коридору.
За мить я почула голос, який неможливо було сплутати ні з чим іншим. Це була Ганна Петрівна. Вона зайшла до квартири з таким виглядом, ніби це був її власний дім, а ми — просто гості, які забарилися з привітанням. У її руках був величезний пакунок, а на обличчі — вираз крайньої стурбованості, який вона зазвичай використовувала, щоб маніпулювати сином.
— Ой, діточки, вибачте, що без попередження, але я просто не могла інакше! — вигукнула вона, проходячи прямо до вітальні, де вже була накрита наша романтична вечеря.
— Мамо, ми взагалі-то вечеряти збиралися, — спробував м’яко зауважити Назар, але його слова пролетіли повз її вуха.
— Та що там та вечеря, коли у мене таке трапилося! Ви тільки послухайте, мені здалося, що в моїй квартирі якось дивно пахне. Я так перехвилювалася, що не могла там залишатися ні хвилини. Ви ж не виженете рідну матір на ніч дивлячись?
Я стояла посеред кімнати, тримаючи в руках тарілку, і відчувала, як моє свято розсипається на шматки. Ганна Петрівна вже встигла роздягнутися, повісити своє пальто на наше спільне вішання і всістися на диван, де ми планували дивитися фільм.
— Ганно Петрівно, можливо, вам просто здалося? — обережно запитала я, намагаючись тримати себе в руках.
— Тобі завжди здається, що мені здається, Орисю! — різко відповіла вона. — А я людина чутлива, я відчуваю небезпеку за версту. Назаре, синку, допоможи мені розібрати речі, я ж тут на кілька днів залишуся, поки все не з’ясується.
Я подивилася на Назара, очікуючи, що він хоча б спробує заперечити, але він лише розгублено знизав плечима. Він ніколи не міг сказати ні своїй матері, особливо коли вона починала грати роль беззахисної жертви обставин.
— Ну добре, мамо, — зітхнув він. — Орися, давай ще одну тарілку, нехай мама з нами поїсть.
Вечеря, на яку я витратила стільки зусиль, перетворилася на допит. Ганна Петрівна критикувала все: від ступеня приготування їжі до кольору моїх нових серветок. Кожна її фраза була наче дрібний камінчик, що падав у мою чашу терпіння.
— Назаре, а чому це у вас так прохолодно? — запитала вона, відсуваючи тарілку. — Ви що, економите на моєму здоров’ї?
— Мамо, у нас звичайна температура, — терпляче пояснював чоловік.
— Мені так не здається. Орисю, принеси мені плед, будь ласка. І зроби чай, тільки не цей ваш трав’яний, а нормальний, чорний.
Я мовчки виконувала її прохання, відчуваючи себе служницею у власному домі. Романтичний настрій зник без вороття, змінившись на глуху образу. Назар намагався розрядити обстановку, розповідав якісь історії з роботи, але свекруха постійно перебивала його, переводячи тему на себе.
Коли прийшов час лягати спати, виявилося, що Ганна Петрівна не збирається спати у вітальні на дивані.
— Ой, там так дме від вікна, я точно занедужаю, — заявила вона. — Назаре, може ви з Орисею переберетеся на диван, а я ляжу у вашій спальні? Там ліжко зручніше для моєї спини.
Це був уже край. Я подивилася на Назара, чекаючи на його реакцію. У його очах я побачила втому і безпорадність.
— Мамо, це наше ліжко, — тихо сказав він.
— І що з того? Я ж вас виростила, недосипала ночами, а ви мені шкодуєте місця? Яка ж це невдячність!
Зрештою, Назар поступився. Ми опинилися на незручному дивані у вітальні, а за стіною було чути, як свекруха перекладає наші речі. Я не могла заснути, слухаючи ці звуки. Мені хотілося пояснити їй, що існують кордони, які не можна переходити. Але я знала, що будь-яка моя спроба захистити наш простір закінчиться великою сваркою.
Наступного ранку все стало ще гірше. Я прокинулася від того, що на кухні щось гуркотіло. Ганна Петрівна вирішила переставити весь посуд.
— Орисю, нарешті ти встала! — бадьоро вигукнула вона. — Я тут трохи прибрала, а то у вас такий безлад, що очі ріже.
Я подивилася на свою кухню і ледь впізнала її. Мої улюблені спеції тепер стояли в самому кутку, а каструлі були складені інакше.
— Навіщо ви це зробили? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.
— Як це навіщо? Щоб було по-людськи! Ти ще молода, не розумієш, як треба господарювати. Ось поживу у вас трохи, навчу тебе всього.
Ці слова прозвучали як погроза. Назар пішов на роботу, залишивши мене наодинці з його матір’ю. Весь день вона ходила за мною по п’ятах, коментуючи кожен мій крок.
— Орисю, а ти не думала змінити роботу? — раптом запитала вона під час обіду. — Це ж не справа для жінки — цілий день у монітор дивитися.
— Мені подобається моя робота, Ганно Петрівно, — відповіла я, стискаючи зуби.
— Ну, подобається — це одне, а користь — інше. Ти ж маєш про сім’ю думати. Хоча, з твоїм характером, Назарові буде важко.
Я не витримала і пішла до іншої кімнати. Мені хотілося зачинитися. Я написала Назарові повідомлення, що більше так не можу, але він відповів лише, що вона мама і треба потерпіти.
Увечері, коли Назар повернувся, свекруха почала скаржитися на те, що я цілий день з нею не розмовляла.
— Синочку, я ж з добрими намірами, а вона мене просто ігнорує! — говорила Ганна Петрівна.
— Орися, ну чому ти не можеш бути привітнішою? — запитав мене Назар, коли ми залишилися наодинці.
— Привітнішою? Назар, вона перевернула все в нашому домі! Вона вигнала нас із власної спальні! Про яку привітність ти говориш?
— Вона просто хоче як краще. Вона стара людина, їй самотньо.
Ми сперечалися довго, але так і не дійшли згоди. Назар вважав, що я перебільшую, а я відчувала, що втрачаю свій дім. Ганна Петрівна продовжувала жити у нас, кожного дня додаючи нові правила. Одного разу я повернулася додому і побачила, що вона прибрала мої квіти.
— Вони забирали кисень, — просто пояснила вона. — Я замість них поставила ці штучні, вони набагато практичніші.
Це була остання крапля. Я зрозуміла, що якщо не зроблю щось зараз, то нашого шлюбу скоро не стане. Але Назар продовжував грати роль миротворця. Зараз я сиджу на кухні, поки Ганна Петрівна спить у нашій спальні, і думаю, що мені робити далі. Мій дім перестав бути моєю фортецею.
Ганна Петрівна не просто увійшла в наше життя, вона вирішила його перекроїти під себе. Кожен мій ранок починається з її повчань. Назар стає все більш замкненим, він розривається між обов’язком перед матір’ю і коханням до мене. Але цей розрив рано чи пізно призведе до того, що все навколо просто розвалиться.
Невже повага до батьків має означати повне підкорення і відмову від власних бажань? Чи є спосіб пояснити людині, що її турбота стала занадто обтяжливою, не образивши її при цьому? Сьогодні вранці вона заявила, що хоче перефарбувати стіни у вітальні. Назар просто кивнув. А я просто мовчу. Це мовчання з кожним днем стає все гучнішим.
Чи була у вас подібна ситуація, коли рідні люди переходили всі межі та втручалися у ваше життя настільки сильно, що ви не знали, як діяти далі? Як би ви вчинили на моєму місці — продовжували б терпіти заради спокою в сім’ї чи пішли б на відкритий конфлікт, ризикуючи всім?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією розповіддю та напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді дуже важливо, адже я зараз перебуваю на роздоріжжі та потребую підтримки.
