— Якщо ви не дасте мені грошей на новий комп’ютер, я взагалі ніколи не знайду роботу і буду сидіти у вас на шиї до пенсії, — вигукнув Максим, дивлячись нам прямо в очі. Його шaнтaж був настільки відвертим, що в кімнаті на мить стало холодно, незважаючи на розпечені батареї. Ми з Романом переглянулися, усвідомлюючи, що виростили мoнcтра, який не зупиниться ні перед чим. Того дня я вперше побачила в руках сина річ, яку він точно не міг купити на наші копійки.
Мій син Максим повернувся додому десять років тому, обіцяючи, що це лише на місяць, поки він не знайде нову роботу та не орендує власне житло. Тоді йому було двадцять п’ять, він щойно розлучився з дівчиною і виглядав розгубленим. Ми з чоловіком, Романом, звісно, відкрили двері, приготували його улюблену вечерю і застелили ліжко в його старій кімнаті. Нам здавалося, що це природно — підтримати дитину у важку хвилину. Хто ж знав, що цей місяць розтягнеться на ціле десятиліття, а наш дім перетвориться на безкоштовний готель з повним пансіоном.
Тепер Максиму тридцять п’ять. Кожного ранку я прокидаюся від звуку кавоварки, але це не Роман готує мені напої. Це Максим, який о десятій ранку нарешті виповзає зі своєї кімнати, щоб налити собі величезну чашку кави, з’їсти останній шматочок сиру, який я купувала на сніданок нам із чоловіком, і знову зникнути за дверима з ноутбуком.
— Максиме, ти бачив оголошення, які я тобі скидала вчора ввечері? — запитала я, намагаючись стримати роздратування, поки мила його брудну тарілку.
— Мам, ну скільки можна. Там зарплата смішна. Ти хочеш, щоб я за копійки здоров’я гробив? Я чекаю на серйозну пропозицію. Один знайомий обіцяв підтягнути мене в проект, треба трохи почекати.
— Ти чекаєш на цей проект уже три роки. Може, варто хоча б кур’єром піти, щоб на свої витрати мати?
— Кур’єром? Ти серйозно? Після моєї освіти? — він глянув на мене так, ніби я запропонувала йому щось непристойне.
Я мовчки витерла стіл. Роман у цей час зазвичай сидить у вітальні і вдає, що читає газету, хоча я бачу, як у нього напружуються м’язи на обличчі. Він не хоче конфліктів. Роман завжди був тихою людиною, він вважає, що якщо не чіпати проблему, вона якось сама розсмокчеться. Але проблема не розсмоктується, вона росте, їсть наші продукти і рахує наші гроші.
Ми вже пенсіонери. Наші статки не гумові. Замість того, щоб поїхати в невелику подорож або просто купити собі якісніші речі, ми витрачаємо левову частку пенсії на оплату рахунків за воду та електрику, які Максим використовує без жодних докорів сумління. Він може приймати душ по сорок хвилин, залишати ввімкненим світло в усіх кімнатах і вимагати, щоб у холодильнику завжди було свіже м’ясо.
Одного вечора Роман не витримав. Це сталося після того, як ми отримали квитанцію за опалення, сума в якій перевищувала всі наші очікування.
— Максиме, виходь сюди, — голос Романа тремтів від прихованого гніву.
Син неспішно вийшов, тримаючи в руках телефон.
— Що сталося? Чого ви кричите?
— Ми не кричимо. Ми хочемо знати, коли це закінчиться. Подивись на цей рахунок. Ти дорослий чоловік. Ти не дав нам ні копійки за ці десять років. Навіть за хліб не заплатив жодного разу.
— Тату, ти ж знаєш ситуацію на ринку. Зараз криза.
— Криза у тебе в голові, а не на ринку. Сусідський хлопець, молодший за тебе, працює на двох роботах і вже машину купив.
— Ну то йди і живи з сусідським хлопцем, якщо він такий хороший, — Максим розвернувся і гупнув дверима так, що задзвенів посуд у серванті.
Я сіла на стілець і закрила обличчя руками. Мені хотілося плакати, але сліз уже не було. За ці роки я виплакала все, що можна. Я відчувала себе заручницею у власному домі. Кожна деталь навколо нагадувала мені про те, що ми потерпіли поразку як батьки. Старі шпалери, які ми не могли змінити, бо гроші йшли на утримання сина. Тріщина на стелі, яку Роман не мав сили залатати. Запах затхлості в кімнаті Максима, де він проводить більшу частину свого життя.
Моя подруга Люба часто каже мені, що я сама винна. Вона жінка різка, у неї діти давно живуть окремо і допомагають їй фінансово.
— Любо, я не можу його просто виставити на вулицю. Це ж мій син. Куди він піде? — виправдовувалася я під час нашої чергової зустрічі в парку.
— На роботу він піде, от куди. Поки ти підтираєш йому носа і готуєш котлетки, він і пальцем не поворухне. Ти йому життя псуєш цим, а не допомагаєш. Йому тридцять п’ять, а він поводиться як підліток.
— Він каже, що у нього депресія через невдачі.
— У нього не депресія, а лінощі звичайні. Ти подивись на Романа, він же здав зовсім. Йому спокій потрібен, а він змушений слухати претензії сина-нероби.
Слова Люби пекли мене. Я знала, що вона права. Але як зробити цей крок? Як сказати власній дитині — збирай речі і йди?
Минулого тижня ситуація загострилася ще більше. Максим заявив, що йому потрібен новий комп’ютер, бо старий не тягне якісь там програми.
— Мам, це для роботи. Якщо я його куплю, я точно зможу взяти те замовлення, про яке казав.
— У нас немає грошей на комп’ютер, Максиме. Ми відкладали на ремонт даху, він тече вже другий місяць.
— Дах почекає, літо скоро. А робота — це мій шанс. Невже ви не хочете, щоб я нарешті став на ноги?
— Ми хочемо цього більше за все на світі. Але ти просиш гроші, які ми збирали півроку. Чому б тобі не взяти кредит і не виплачувати його самому?
— Мені не дають кредит, бо немає офіційної роботи. Ви ж знаєте.
Я подивилася на Романа. Він стояв біля вікна і дивився на дощ. Його спина була зсутуленою, волосся зовсім посивіло. Він не сказав ні слова, але я зрозуміла — він здався. Його опір зламався під вагою років цього безплідного очікування.
— Ми не дамо тобі грошей на комп’ютер, — сказала я твердо, хоча всередині все тремтіло.
Максим змінився в обличчі. Його очі звузилися, а губи скривилися в неприємній усмішці.
— Ясно. Значить, вам байдуже на моє майбутнє. Ви хочете, щоб я так і сидів тут до старості. Ну й добре. Тоді не дивуйтеся, що я нічого не роблю.
Він пішов до своєї кімнати, і через хвилину звідти почулася гучна музика. Це був його спосіб помсти — робити наше життя нестерпним. Він знає, що ми любимо тишу, тому вмикає телевізор на повну потужність або гримає дверима серед ночі.
Вечеря пройшла в повній тиші. Я бачила, як Роман важко жує хліб, дивлячись у порожнечу. Ми стали чужими людьми у власному гнізді. Я згадувала, як Максим був маленьким, як ми раділи кожному його кроку, як мріяли про його успіхи. Куди подівся той хлопчик? Коли ми пропустили момент, коли допомога перетворилася на паразитування?
Часто я лежу вночі і слухаю, як за стіною Максим клацає клавішами мишки. Він грає в ігри до світанку, а потім спить до обіду. Це замкнене коло, з якого немає виходу. Я відчуваю, що ми з Романом просто доживаємо свій вік, обслуговуючи потреби людини, яка нас навіть не поважає.
Якось я спробувала поговорити з сином про його майбутнє без емоцій, як доросла з дорослим.
— Максиме, давай чесно. Тобі не набридло так жити? Ти не хочеш сім’ю, свій дім, свободу?
— Мам, яка свобода? У цьому світі все вирішують гроші, яких у мене немає. Сім’я — це тягар. Мені й так непогано.
— Але ж нас колись не стане. Що ти будеш робити тоді? Ти ж не вмієш навіть за комунальні послуги заплатити.
— Якось воно буде. Чого ти завчасно себе ховаєш?
Його легковажність лякає мене більше за все. Він не думає про завтра. Він живе так, ніби ми з Романом — вічні джерела ресурсів, які ніколи не вичерпаються.
А вчора він привів додому дівчину. Якусь знайому, з якою познайомився в інтернеті. Вони зачинилися в кімнаті, а мені довелося готувати на одну порцію більше. Коли вона виходила, вона навіть не привіталася зі мною, просто пройшла повз, наче я — частина меблів.
— Хто це була? — запитала я пізніше.
— Подруга. Може, вона поживе у нас тиждень-другий, їй ніде зупинитися.
— Ні, Максиме. Цього не буде. У нас не гуртожиток.
— Ви завжди проти мене! — вигукнув він. — Батьки моїх друзів допомагають їм з житлом, купують квартири, а ви тільки дорікаєте шматком хліба!
Він знову виставив нас винними. Це його улюблена тактика — перекласти відповідальність на інших. У всіх його невдачах винні ми, держава, обставини, погані роботодавці. Тільки не він сам.
Роман після цієї розмови просто пішов з дому. Його не було кілька годин. Я хвилювалася, дзвонила йому, але він не брав слухавку. Коли він повернувся, від нього пахло холодним вітром і втомою.
— Я більше так не можу, Любо, — сказав він мені тихо в кухні. — Я хочу спокою. Я хочу просто посидіти в тиші, не відчуваючи, що я комусь щось винен у власному домі.
— Що нам робити, Романе?
— Я не знаю. Якщо ми його виженемо, він справді пропаде. А якщо залишимо — пропадемо ми.
Я дивлюся на свої натруджені руки і розумію, що ми самі збудували цю клітку. Ми так сильно хотіли бути хорошими батьками, що забули навчити сина бути людиною. Тепер ми пожинаємо плоди своєї безмежної любові, яка перетворилася на отруту.
Кожного разу, коли я бачу Максима, я відчуваю дивну суміш жалю і гіркоти. Мені шкода його, бо він марнує свої найкращі роки. І мені гірко, бо я розумію, що ми для нього — лише інструменти для виживання.
Нещодавно я заходила в його кімнату, щоб забрати брудну білизну — так, я досі це роблю, бо інакше він просто заросте брудом — і побачила на столі роздруківки якихось квитків. На мить я зраділа, подумала, що він кудись їде, можливо, на роботу в інше місто. Але це були квитки на концерт якоїсь групи, на які він витратив гроші, що я дала йому нібито на нові черевики. Старі у нього зовсім розвалилися, і мені було соромно, що він ходить у такому вигляді. А він просто спустив ці кошти на розваги.
Коли я запитала його про це, він лише знизав плечима.
— Мені потрібна емоційна розрядка. Ти не розумієш, як важко постійно перебувати в цьому гнітючому середовищі.
Наше середовище гнітюче для нього. Наш дім, де його завжди чекає гаряча їжа і чиста постіль.
Я часто згадую, як ми жили раніше. До його повернення. У нас були плани. Ми хотіли посадити невеликий сад, можливо, завести собаку. Тепер про собаку не може бути й мови — це зайві витрати, які ми не можемо собі дозволити, поки у нас на шиї сидить дорослий чоловік.
Роман став частіше хворіти. У нього немає серйозних діагнозів, просто постійна слабкість і небажання щось робити. Він каже, що відчуває себе порожнім.
— Знаєш, — сказав він мені вчора, — я іноді думаю, що було б легше, якби ми просто поїхали звідси. Залишили йому цю квартиру, а самі десь у село, в стару хату моїх батьків.
— Але там же немає умов. Там пічне опалення, воду треба носити. Ми не потягнемо це фізично.
— Зате там була б тиша.
Це страшні слова. Батько готовий втекти з власного комфортного житла, аби тільки не бачити рідного сина.
Сьогодні вранці Максим знову почав розмову про гроші. Йому потрібно оновити гардероб.
— Мам, скоро літо, мені потрібні хоча б кілька нових футболок і шорти.
— Одягни ті, що купував минулого року. Вони ще цілком нормальні.
— Вони вже не в моді. Мені соромно вийти на вулицю.
Я просто вийшла з кімнати. Я більше не хочу сперечатися. Я не хочу нічого доводити. Я відчуваю, як у мені щось помирає — те тепле почуття, яке змушувало мене щоранку готувати йому сніданок. Залишається лише глуха байдужість.
Ми з Романом опинилися в глухому куті. Ми не можемо змусити сина змінитися, бо йому занадто зручно бути таким, як він є. І ми не маємо сили розірвати цей зв’язок, бо страх за його майбутнє все ще тримає нас міцніше за будь-які ланцюги.
Коли я дивлюся на знайомих, у яких діти приїжджають у гості з подарунками та онуками, мені хочеться закрити очі. Я не заздрю їхньому багатству, я заздрю їхній можливості пишатися своїми дітьми. Наша ж гордість давно згнила під шарами брехні та лінощів нашого сина.
Десять років. Це великий термін. За цей час люди встигають побудувати кар’єру, народити дітей, об’їхати світ. Максим же за цей час лише досконало вивчив меню наших улюблених страв та навчився майстерно маніпулювати нашими почуттями.
Завтра буде новий день. Знову буде кава о десятій ранку, знову будуть розмови про примарні проекти та кризу на ринку. Знову Роман буде мовчати, дивлячись у вікно, а я буду рахувати копійки в гаманці, думаючи, на чому зекономити цього разу.
Ми стали тінями у власному домі. І найстрашніше те, що ми самі дозволили цьому статися. Кожна наша поступка, кожна мовчазна згода на його вимоги була цеглиною в стіні, яка тепер відділяє нас від нормального життя.
Чи є у цієї історії фінал, який би не приніс болю? Я сумніваюся. Будь-яке рішення тепер буде болючим. Вигнати його — означає приректи на невідомість і, можливо, на повне падіння. Залишити — означає остаточно знищити залишки власного життя.
Я сиджу на кухні, дивлюся на стару чашку з відбитим краєм і думаю про те, скільки ще років нам відведено на це терпіння. Чи знайдемо ми колись у собі сили сказати досить? Чи так і будемо нести цей хрест до самого кінця, сподіваючись на диво, яке ніколи не станеться?
А як би ви вчинили на нашому місці, коли любов до дитини стає тягарем, що не дає дихати, а рідний дім перетворюється на місце, куди не хочеться повертатися?
