— Яно, у нас знову борг за опалення, а в дитини закінчилися каші, — тихо промовив Степан, зазираючи в порожній холодильник. — Це твої проблеми як чоловіка, а мої гроші з блогу підуть виключно на мене і сина, — наголосила дружина, не відриваючись від екрана. Я стояла в дверях із пакунком гречки, купленої на решту від пенсії, і ще не знала, що в цьому домі папір дорожчий за совість.
Син Степан завжди був моєю гордістю, тихим та слухняним хлопцем, який ніколи не завдавав клопоту. Я виховувала його сама, відмовляючи собі у всьому, аби він мав гідну освіту та майбутнє. Коли він привів у дім Яну, я спочатку зраділа, бо дівчина здавалася енергійною та сучасною. Вони швидко побралися, і невдовзі в них народився мій онук, маленький Артемко. Саме тоді все почало змінюватися, і я зрозуміла, що моє уявлення про сімейний затишок сильно розходиться з реальністю, яку збудувала невістка.
Яна ніколи не прагнула звичайної роботи в офісі чи школі. Вона постійно сиділа в телефоні, щось знімала, виставляла фотографії та розмовляла з екраном так, ніби там були її найближчі друзі. Спочатку я думала, що це просто розвага, спосіб відволіктися від пелюшок. Але з часом виявилося, що це її основне джерело доходу. Вона перетворила життя мого онука на суцільний знімальний майданчик. Кожен його крок, кожна ложка каші чи перше падіння ставали контентом для тисяч чужих людей.
Степан працював на заводі, отримуючи стабільну, але скромну зарплатню. Майже всі його гроші йшли на оренду квартири, комунальні послуги та базові продукти. Я ж, як любляча мати і бабуся, намагалася допомагати чим могла. Я приносила закрутки з дачі, купувала онуку одяг, навіть коли моя пенсія добігала кінця. Мені здавалося, що молодій сім’ї важко стати на ноги. Проте одного разу я випадково побачила екран ноутбука Яни, де була відкрита сторінка з її банківськими рахунками. Суми, які там фігурували, змусили моє серце битися швидше. Моя невістка заробляла за один рекламний пост більше, ніж я отримувала за пів року.
Незважаючи на такі статки, у їхній квартирі часто не було елементарних речей. Я приїжджала до них у гості, сподіваючись на теплий прийом, а натомість бачила порожній холодильник і відсутність засобів гігієни. Яна замовляла собі дорогі сироватки для обличчя та брендові сумки, але коли закінчувався папір у вбиральні, вона просто чекала, поки Степан купить його з останніх копійок після зміни.
Одного вечора я не витримала. Ми сиділи на кухні, Артемко грався новими іграшками, які прислали Яні на огляд. Сама ж невістка безперервно клацала клавішами, не піднімаючи голови.
— Яно, я сьогодні заходила в магазин і купила вам мішок картоплі та трохи овочів. Бачу, у вас зовсім порожньо.
— Дякую, Олено Михайлівно, поставте в кутку. Мені зараз ніколи, треба змонтувати відео, поки світло гарне.
— Я помітила, що Степан останнім часом дуже втомлений. Він бере додаткові зміни, аби перекрити ваші борги за опалення. Ти ж отримуєш такі великі кошти за свої блоги. Невже не можна виділити частину на побут?
Яна нарешті відірвала погляд від монітора. Її очі були холодними, а голос звучав напрочуд спокійно.
— Це мої гроші. Я їх заробила своїм розумом і терпінням. Степан чоловік, він має забезпечувати родину базовими речами. А те, що я отримую з Артемка, йде на його майбутнє навчання та мій розвиток.
— Але ж дитина росте тут і зараз. Йому потрібні не лише дорогі іграшки від спонсорів, а й спокійний батько, який не валиться з ніг від перевтоми. І мені, чесно кажучи, прикро бачити, як ти купуєш собі п’яту пару взуття, поки в домі немає навіть мила.
— Ви рахуєте мої гроші? Це принаймні негарно. Я ж не питаю, куди ви витрачаєте свою допомогу від держави. Якщо Степану важко, нехай шукає іншу роботу. Я не збираюся витрачати свій капітал на туалетні засоби та оплату газу.
Тієї миті я відчула неймовірну гіркоту. Я згадала, як минулого тижня віддала Степану останні п’ятсот гривень, бо йому не вистачало на проїзд до кінця місяця. А в цей час його дружина купувала собі чергову дрібничку, вартість якої перевищувала всі мої заощадження.
Минуло кілька тижнів. Я намагалася не втручатися, але ситуація лише погіршувалася. Яна стала ще популярнішою. Тепер вона знімала цілі серіали про те, як важко бути мамою-блогером. На відео вона виглядала ідеальною: завжди з макіяжем, у чистій квартирі, з усміхненою дитиною. Але за кадром залишалася немита підлога, гора брудного посуду, яку мав мити Степан після роботи, та цілковита байдужість до потреб близьких.
Одного дня я прийшла до них без попередження. Двері відчинив Степан, він виглядав змарнілим, очі почервоніли від недосипу.
— Мамо, ти чого так рано? — тихо запитав він.
— Принесла вам трохи домашнього сиру та молока. Як ви тут?
— Та ніяк. Яна знімає черговий проєкт. Каже, що це принесе мільйони переглядів.
Я пройшла у вітальню. Скрізь стояли штативи, лампи, розкидані речі. Яна вчила дворічного Артемка, як правильно тримати пачку з пластівцями, аби було видно назву бренду. Хлопчик вередував, йому хотілося спати, але мати була невблаганною.
— Артеме, ще один дубль! Посміхнись мамі, ну ж бо! Від цього залежить, чи поїдемо ми на море.
— Яно, дитина хоче відпочити, — втрутилася я. — Подивися на нього, у нього вже істерика починається.
— Олено Михайлівно, не заважайте працювати. Ви ж любите їсти те, що ми купуємо? А, зачекайте, ви ж приносите своє. Тоді просто посидьте тихо.
Я відчула, як у мені закипає гнів. Це була вже не та дівчинка, яку привів мій син. Це була холодна бізнес-леді, яка бачила в синові лише інструмент для заробітку, а в мені — зайвий елемент інтер’єру.
— Яно, я хочу поговорити серйозно. Степан ледь тримається. Ти заробляєш величезні кошти. Чому він має працювати на дві ставки, аби ви не сиділи в темряві через борги?
— Тому що це його обов’язок як голови сім’ї. Мої доходи — це недоторканний запас. Я планую купити квартиру в центрі міста на своє ім’я. Навіщо мені розкидатися грішми на щоденні дрібниці?
— Тобто ти збираєш на квартиру для себе, поки твоя сім’я ледь зводить кінці з кінцями? Це ж абсурд! Ми ж одна родина!
— Родина — це коли кожен вносить свій вклад. Мій вклад — це медійність і майбутнє. А Степан забезпечує сьогодення. Якщо він не справляється, то це його проблеми як чоловіка.
Я повернулася до сина, який стояв у дверях кухні, опустивши голову.
— Степане, ти чуєш це? Ти згоден з такою позицією?
— Мамо, я не хочу сваритися. Вона каже, що це заради Артемка.
— Заради Артемка? Дитина бачить маму лише через об’єктив камери! Ти працюєш як каторжний, а вона не може купити навіть пачку порошку, чекає, поки ти принесеш зарплату. Це не сім’я, це експлуатація!
Яна відставила камеру і підійшла до мене впритул.
— Знаєте що, Олено Михайлівно? Якщо вам так не подобається наш устрій, ви можете не приходити. Ми якось розберемося без ваших повчань про картоплю і совість. Ваші радянські погляди на те, що жінка має все нести в дім, застаріли.
— Справа не в поглядах, а в елементарній повазі та любові. Ти використовуєш власну дитину, аби купувати собі розкіш, і при цьому шкодуєш копійку на спільний побут. Це жадібність, Яно. Звичайна людська жадібність.
Того вечора я пішла з їхнього дому з важким серцем. Мені було боляче за сина, який став заручником власної м’якотілості, і за онука, чиє дитинство продавалося по шматочках у мережі. Я продовжувала допомагати їм продуктами, бо знала, що інакше Степан просто голодуватиме, а Артемко не отримуватиме вітамінів. Яна ж сприймала мою допомогу як належне, навіть не дякуючи.
Одного разу трапився випадок, який остаточно розставив крапки над і. Степан занедужав через постійні перевантаження та стреси. Він не міг вийти на роботу протягом тижня. Грошей на продукти не залишилося зовсім, бо всі його попередні заощадження пішли на оплату чергового кредиту за техніку для блогу Яни.
Я прийшла до них, аби принести бульйон та ліки. У квартирі було холодно, бо вони знову затримали платежі. Яна сиділа у вітальні в теплому дорогому халаті й вибирала собі новий смартфон.
— Яно, Степану зовсім недобре. Йому потрібен спокій і нормальне харчування. У вас є гроші, аби купити хоча б фрукти?
— Ой, я якраз роблю замовлення техніки. У мене ліміт на картці вичерпаний на сьогодні. Ви ж принесли щось, правда?
— Я принесла те, що змогла купити на свою пенсію. Але я не можу утримувати вас усіх! Ти вчора виставила фото з нового ресторану, куди ходила з подругами. Невже не можна було взяти їжу додому для чоловіка?
— Це був рекламний обід, я за нього не платила. А додому брати не можна було за умовами контракту. Ви постійно шукаєте привід, аби мене звинуватити.
— Я не шукаю привід, я бачу реальність! Ти живеш у золотій клітці, яку збудувала на спині свого чоловіка та дитини, але в цій клітці немає місця для милосердя. Ти заробляєш тисячі, а мені доводиться купувати вам навіть мило і папір, бо ти вважаєш ці витрати нижчими за свою гідність.
Яна засміялася, і цей сміх був таким неприємним, що мені захотілося затулити вуха.
— Ви просто заздрите, що я знайшла спосіб жити красиво, не працюючи на заводі, як ваш син. А папір… ну, якщо ви його купуєте, значить, він у нас є. Навіщо мені витрачати свої гроші на те, що ви і так принесете?
Я зрозуміла, що розмовляти з нею немає сенсу. Вона розрахувала все дуже точно: моя любов до сина та онука була її фінансовим інструментом. Вона знала, що я не залишу їх у біді, і успішно користувалася цим, заощаджуючи свої “кокоси” на власні потреби.
Степан так і продовжує мовчати. Він любить її або просто боїться втратити доступ до сина, якого Яна погрожує забрати у разі розлучення. Я ж щомісяця відкладаю частину пенсії, аби купити їм пакунок з продуктами та побутовими дрібницями, бо знаю: “успішна мама-блогерка” знову забуде купити те, що не приносить лайків та переглядів.
Одного разу я запитала сина, чи щасливий він у цьому блискучому світі фальшивих посмішок. Він лише подивився на мене втомленими очима і відповів, що головне — аби Артемко мав усе необхідне. Але чи має дитина все необхідне, якщо її мати бачить у ній лише вдалий кадр, а батько перетворився на тінь?
Ця ситуація тягнеться вже довгий час. Я дивлюся на нові фотографії Яни в інтернеті, де вона розповідає про сімейні цінності та гармонію, і згадую порожню полицю у вбиральні та мій мішок картоплі в кутку кухні. Світ став таким дивним, де картинка важить більше за реальність, а жадібність маскується під фінансову грамотність.
Я часто думаю про те, що буде далі. Коли Артемко підросте і зрозуміє, що його перші кроки були продані за гонорари, які мама витратила на косметику. Коли Степан остаточно втратить сили тягнути цей віз самотужки. Чи змінить щось моє втручання, чи я так і залишуся безкоштовним постачальником господарчих товарів для “багатої” родини?
Кожного разу, коли я переступаю поріг їхнього дому, я відчуваю цю стіну між нами. Яна навіть не вітається нормально, лише киває, не відриваючись від екрана. Вона вважає себе переможницею в цьому житті, бо змогла монетизувати кожен подих своєї родини. А я відчуваю себе переможною лише тоді, коли Артемко потайки від мами підбігає до мене і шепоче, що моя домашня запіканка смачніша за будь-які ресторанні делікатеси.
Гроші псують людей, але ще гірше, коли вони випалюють усе людське, залишаючи лише холодний розрахунок. Я бачу, як невістка купує собі дорогі прикраси, і водночас бачу дірки на шкарпетках мого сина. Це нестерпно, але я не знаю, як розірвати це коло, не зашкодивши онуку.
Можливо, мені варто було б перестати допомагати? Просто перекрити цей потік продуктів та речей, аби вони нарешті зіткнулися з побутовою реальністю без моєї підтримки. Але як я можу допустити, аби моя дитина і мій онук страждали через егоїзм жінки, яка вирішила, що вона вища за прості сімейні обов’язки?
— Степане, ти хоч розумієш, що це шлях у нікуди? — запитала я його востаннє, коли ми разом виходили з під’їзду.
— Розумію, мамо. Але вона каже, що скоро ми купимо свій будинок і все зміниться. Треба ще трохи потерпіти.
— Будинок вона купить на себе, Степане. А ти так і залишишся ні з чим, виснажений і використаний.
Він нічого не відповів, лише прискорив ходу. А я залишилася стояти на тротуарі, тримаючи в руках порожню сумку, в якій ще годину тому був папір, мило і пральний порошок, куплені на мою мізерну пенсію для родини мільйонерів.
Чи повинна я продовжувати підтримувати цей абсурд заради збереження сім’ї сина, чи мій обов’язок — нарешті зупинитися і дозволити їм самим вирішувати свої проблеми, навіть якщо це призведе до повного краху їхнього ілюзорного благополуччя?
