Уже минуло десять років, але у мене таке відчуття, що це сталося вчора. Тоді десять років тому, я пережила дещо найважче в своєму житті. Ні, ніхто не пішов з життя. Від мене просто пішов чоловік і це було дуже боляче, особливо коли я дізналася, що його коханка набагато молодший за мене.
Я розумію, що таких випадків багато, але я не могла повірити, що таке може трапитись з нами – з ідеальною парою, як нас називали друзі.
З Ярославом ми познайомилися на дискотеці в університеті. Слава жив у Львові, навчався в автодорожньому інституті. Я приїхала з села і вчилася в медінституті і жила в гуртожитку.
А далі ми стали зустрічатися, після випуску одружилися і я залишилася жити у Львові, який вже встигла полюбити.
Ярослав починав звичайним автомеханіком, а потім відкрив власний бізнес. Я ж після випуску влаштувалася в поліклініку педіатром і вже ось останні 15 років працюю завідуючою відділенням.
Жили ми дуже добре, завжди радилися, рішення приймали разом. Були в нашому житті і смішні моменти і багато іншого. Одного разу цілий рік збирали на нові меблі в квартиру, а потім в один момент махнули на море. Витратили всі заощадження, але це був найкращий відпочинок в життя. Після якого я зрозуміла, що чекаю дитину. Так у нас народилася донечка Марічка.
Ярослав завжди був дуже турботливим, не дозволяв мені сумки важкі тягати з ринку. А мені подобалося це – подобалося готувати для нього, робити для нього все. Я завжди хотіла порадувати його смачною вечерею і ще десертик цікавий приготувати. Завжди чекала чоловіка з роботи, ніколи не лягала спати без нього.
Марічка, коли трохи подорослішала, завжди називала нас голубками. Та й друзі дуже часто дивувалися нашому міцному союзу.
Ми змогли стати відмінним прикладом для доньки, яка теж змогла створити міцну сім’ю. Марічка вийшла заміж за військового. Хороший чоловік, добрий і турботливий. Ось тільки доводитися їм мотатися по Україні, але така вже доля військових і їхніх дружин.
І ось ми з Ярославом відзначили наше срібне весілля, потім кожен свій 50-річний ювілей. А після трапилося непоправне.
В один прекрасні й день Ярослав кинув мене. Він зібрав свої речі і пішов. У нас навіть розмови нормальної не було. Залишив мені лист в якому просив вибачення.
Ярослав переїхав до молодої тридцятирічної жінки. Я її ніколи в очі не бачила. Але мої колеги цю історію згадували, ще років зо три і деякі бачили мого Ярослава з нею. Говорили, що дуже красива і ефектна. І що найприкріше – Ярослав поруч з нею виглядав щасливим.
Славік після відходу намагався утримувати мене, його майстерня приносила відмінний дохід, але мені це було не потрібно і навіть дратувало. Пішов – йди і не давай про себе знати.
Так з дня нашого розставання пройшло 10 років. Весь цей час я продовжувала залишатися одна. Мені було дуже боляче і прикро. Серед колег намагалася триматися, жартувала і не звертала уваги на жалість з боку оточуючих.
Перші роки було найважче. Це зараз ще болить, але можна перетерпіти. Навіть у світ стала виходити з подружками. І здавалося б все вже вляглося і я почала жити далі, як раптом в мої двері постукав Ярослав.
Ярослав дуже сильно постарів за ці роки і наша перша зустріч за весь цей час була дуже короткою. Він сказав, що просто хотів мене побачити. Потім приходив ще пару раз і під час останньої зустрічі просив вибачення і просив прийняти його назад. Захотів повернутися.
Дивлюся на нього – такий рідний, такий мій. Ну не знаю, що робити. Тепер мені потрібно дати йому відповідь, а я і хочу знову з ним бути, і не хочу одночасно. Я його не розлюбила, але і зради його забути не можу.
А ще мене мучать здогади, що він вирішив повернуться тільки тому, що його молода коханка кинула його і йому нікуди йти.
Мені потрібно прийняти рішення і я не знаю, що робити. А як би ви вчинили?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – styl
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
