Ярослав ще на моєму дні народженні натякав, що хоче, щоб я подарувала йому третю дитину, але якщо чесно, я подумала що він жартує. Я поставила крапку в цьому питанні. Як не крути, а мені вже 43 роки. – Ні, дитини більше не буде. – З того часу минуло навіть не пів року, як чоловік прийшов додому, і сказав, що ми розлучаємось. – В мене є жінка, яка скоро зробить мене найщасливішим татусем на світі.
Мене звати Ірина. На даний час мені 47 років. У молодості я дуже хотіла, щоб у нас із чоловіком була третя дитина. Коли я сказала про це своєму чоловікові, він сказав:
– Не вигадуй! У нас вже є двоє чудових дітей: син і дочка. Давай займатимемося ними! Що тобі ще треба?
Я подумала та погодилася.
І ось коли мені вже було 43 роки, чоловіка ніби підмінили: він раптом захотів, щоб я подарувала йому третю дитину. Я спочатку вирішила, що він жартує і сказала:
– Навіщо так рано? Давай ще почекаємо роки 3-4, а потім, прямо на пенсії, і подумаємо!
Але виявилося, що чоловік не жартував.
Заміж я вийшла за свого Ярослава, бо дуже любила його. Спершу на світ з’явилася наша дочка Марічка, потім я подарувала чоловіку сина Дениса. Чоловік дуже добре заробляв. Я також працювала. Але робота для мене завжди була на другому плані. На першому місці завжди була моя сім’я та діти.
Я купувала продукти, займалася будинком, возила дітей до поліклініки, коли вони погано почувалися, і сиділа з ними на лікарняному, робила з ними уроки та возила їх на гуртки.
А Ярослав займався тим, що заробляв гроші та забезпечував нашу сім’ю. Робив Ярослав це дуже добре: у нас була велика квартира, автівка, ми багато подорожували, відпочивали у різних країнах і почали будувати добрий великий будинок.
Коли чоловік захотів третю дитину, наші діти вже були дорослими: дочці було 20 років, синові 17.
Я вже зовсім забула, як важко з маленькими дітьми і навіть не хотіла про це згадувати. Я не уявляла себе мамою малесенької дитини, але чоловік вимагав від мене дитини.
– Та багато хто наважується на дитину у такому віці! Наші діти виросли, а я навіть не бачив, як вони росли! Це так чудово: побачити першу усмішку своєї дитини, побачити перший крок, почути перше слово. Виховувати дитину зовсім не важко! Особливо тоді, коли є гроші. Я купуватиму все, що потрібно! Ми наймемо няньку, якщо тобі буде важко. Не бійся.
Я не хотіла навіть нічого чути про третю дитину, але Ярослав не відступав. А я йому чітко сказала, що ніякої третьої дитини не буде.
Чоловік знизав плечима і перестав розмовляти зі мною на цю тему. А через пів року він заявив мені, що в нього є інша жінка, яка чекає від нього дитину і тому він подає на розлучення.
Я погодилась. У мене просто не було іншого виходу. Мій чоловік хотів бути справжнім батьком для своєї дитини і для цього хотів жити з його матір’ю.
Зрештою наші діти вже виросли. Дочка вже була повнолітньою, син закінчував школу. Дочці батько купив однокімнатну квартиру, нам із сином віддав свою двокімнатну квартиру, яку отримав у спадок від батьків. А зі своєю новою дружиною, яка подарувала йому сина, він став жити у нашій великій квартирі.
Через рік нова дружина подарувала йому ще одну дитину, цього разу дівчинку.
Чоловік багато часу приділяв і своїй новій сім’ї, але про наших дітей не забував. Чоловік оплачував усіх репетиторів для нашого сина, дарував подарунки доньці та синові на день народження, оплачував відпочинок.
Але щойно синові виповнилося 18 років, він усе це робити припинив. Сказав:
– Усе! Діти виросли! Тепер я займатимуся лише своїми молодшими дітьми! Більше я вам не допомагатиму.
Але справа в тому, що наш син, незважаючи на заняття з репетиторами, дуже погано склав іспити і тепер він не вступить взагалі до університету.
Спочатку я з цього приводу не хвилювалася. Я була впевнена, що чоловік, нехай і колишній, але все-таки оплатять навчання нашому синові. А він відмовився це робити.
Тепер наш син подав документи до коледжу, і він дуже цим засмучений.
Нещодавно він мені заявив:
– Це ти у всьому винна! Все могло бути зовсім інакше! Якби ти подарувала батькові третю дитину, він би тоді від нас не пішов! Я зміг би отримати нормальну освіту!
Так, після того, як ми розлучилися з чоловіком, ми стали жити набагато гірше. Зарплата у мене не дуже велика. Я допомагаю дочці-студентці. Добре, що вона вчиться на бюджеті, ще й підробляє, але фінансова допомога їй все одно потрібна ще. І чимала.
Не знаю, може, мій син і має рацію: треба було подарувати Ярославу дитину, і тоді все було б зовсім по-іншому. Чоловік не пішов би до іншої жінки, і все в нас було б нормально. А зараз уже пізно.
Хоча з іншого боку батько оплачував синові дуже хороших репетиторів. Значить, він сам винен у тому, що не зміг добре скласти іспити. Він уже дорослий і сам відповідає за свої вчинки. Тож нехай навчається у коледжі, закінчить коледж, знайде собі роботу. А потім нехай вступає на заочне до університету і сам оплачує собі навчання.
Фото ілюстративне
