– Ярославе, поглянь на цей чек: 1750 гривень! Уявляєш, скільки я нагребла різноманітних продуктів по акціях, щоб ти, Ліля і мій онук мали повноцінне харчування?
– Та я й не просив, мамо… – тихо відказав зять, дивлячись на пакунки, які я щойно поклала на стіл.
Звичайно, що не просив. Бо хто ж це просить у голос? Я ж сама відчула, що без моєї допомоги вони не витягнуть черговий місяць на орендованій квартирі.
Три роки тому, одразу після весілля, Ярослав і моя дочка Ліля орендували собі житло, бо хотіли незалежності. І добре, думаю, молоді люди, нехай шукають місце під сонцем. І все було б гаразд, та вже минули три роки, народився синочок, а фінансова ситуація у них не покращала.
Я довго трималася осторонь. У наш час справді важко знайти гідну роботу, особливо чоловікові без конкретних зв’язків та спеціальності. Але ж має він руки і голову. Гроші то заробляє, та на постійну оренду, дитину і хоч якусь розвагу йому з Лілею явно не вистачає.
Ми зі Степаном, моїм чоловіком, змушені були допомагати хоча б продуктами. Десь знайду акційну крупу, десь рибу по знижці – складаю те все у дві торби, тягну раз на тиждень. Ліля дякує, а Ярослав цього зазвичай навіть не бачить, бо, як правило, виходить з дому, щойно чує, що я піднімаюся сходами. Він же “гордий”, не хоче визнавати, що потребує нашої підтримки.
Але ж ми теж не на мішках із грошима сидимо. Я, наприклад, як піду по магазину, то пів години стою перед кожною полицею, шукаю найвигідніший варіант. Навіть собі інколи щось нормальне не можу дозволити, лише б дітям допомогти. Останнім часом мене це почало виснажувати. Я вже Лілі натякала, що так більше не можу. А вона мені – мовляв, тоді вони пропадуть.
У неділю терпець урвався. Узяла ті дві торби, Степан теж допоміг, і рушили ми до дітей у гості. Цього разу спеціально прийшли, коли Ярослав був удома. Сказати, що я прийшла “заряджена”, – нічого не сказати. Тільки зайшли, я відразу поклала пакети на стіл, дістала чек і відсьорбнула з пляшки води, яку прихопила для власного заспокоєння.
– Ярославе, ось продукти, дивися. На 1750 гривень за раз. І так щотижня. Ви ж знаєте, ми зі Степаном живемо у трикімнатній квартирі. Чому вам не переїхати до нас? Не будете платити оренду, завжди під наглядом бабусі й дідусі – онук таки.
– Для мене це надто низько – жити під одним дахом із тещою та тестем, – твердо відповів Ярослав.
– Серйозно? – ледь стрималася, щоб не засміятися від такого “благородства”. – А отримувати щотижня пакунки на тисячу з лишком – це не низько?
Він червоніє, Ліля мовчить. Мені їх трохи жаль, бо ж онук тут ні до чого, а потерпає через дорослі амбіції. Я розумію, що не хотіла ображати зятя, просто вже накипіло. Адже реальний вихід – переїхати до нас, допомагати один одному, відкладати ті кошти. Але Ярослав стоїть на своєму, Ліля його підтримує. Вони тепер ображені й заявили, що навіть палки ковбаси більше не візьмуть. Мовляв, самі впораються.
Я, звісно, трішки винна, що виказала все надто емоційно. Та хіба неправду сказала? Краще разом дружно пожити, поки ситуація складна, ніж з останніх сил тягнути оренду і сидіти на наших харчах. Тільки тепер переживаю, що, незважаючи на їхню образу, без моєї допомоги вони довго не протримаються.
А ви що думаєте? Може, краще було промовчати та далі тягнути цю валізу без ручки? Чи я зробила правильно, намагаючись навчити дітей реальної економії і самостійності? А може, варто все ж трохи поступитися й не тиснути так на зятя? Розкажіть, як ви вирішували подібні сімейні конфлікти і чи має смисл молодим залишатися “окремо” за будь-яку ціну? Сподіваюся почути ваші поради, бо коли це стосується рідної дитини, дуже складно зберігати холодну голову.
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
