Моя свекруха знову влаштувала оглядову комісію. Не до яєць чи пасок, а до мого життя. Мене звати Ярина, мені 34 роки, двоє дітей, чоловік Богдан, маленька квартира, яка на свята тріщить по швах. І свекруха, яка приїжджає не просто “у гості”, а з місією – довести, що все роблю не так. На Великдень вона зазирає у всі каструлі, нюхає серветки, перевіряє, чи досі миємо підлогу ганчіркою, і ставить питання, від яких хочеться бігти у ліс. А я стою біля раковини, чищу яйця, і думаю – якого милого я знову погодилась на все це?
– Ярино, а це що? – питає вона, тримаючи шматочок лосося з магазину, – У нас, значить, грошей немає, але на рибку з “Сільпо” є?
Я проковтнула слину і змовчала. Бо як почну говорити, то вже не зупинюсь. А на свято ж якось не пасує влаштовувати розбірки.
– Мамо, ну що ти знову починаєш? – втрутився Богдан. – Ми самі розберемось, добре?
– Та я ж нічого… просто дивлюсь, – знизала плечима свекруха й сіла за стіл, ніби вона тут головна.
А я стояла і думала: скільки разів я ще маю проковтнути це “я ж нічого”, поки не проковтну себе?
Бо це не перший рік. І не другий. На всі свята вона приїжджає – з “порадою”, з “коментарем”, з таким виглядом, ніби ми їй винні не тільки внуків, а й звіт про кожен витрачений грошик. А мій Богдан… Він, як завжди, посередині. Наче пісок між двома жорнами. І від цього ще важче. Бо я – на межі.
Той Великдень почався з пісні. Наш найменший, Назар, у 5 ранку, з підвіконня, орав “Христос воскрес” на всю вулицю. Ми з Богданом ледве відкрили очі.
– Це знак, – пробурмотів чоловік, – що треба тікати.
– Або що нам кінець, – відповіла я й засміялась.
А потім почалось – крашанки, шинка, мільйон тарілок, біганина по кухні й моє стандартне перетворення в багатофункціональний комбайн. Я не пам’ятаю, коли востаннє святкувала. Бо я завжди “господиня”. А вона – глядач з претензіями.
– А м’ясо таке жорстке було заплановане? – пролунав її голос з-за спини.
– Та звісно, – відповіла я крізь зуби. – Спеціально для твоїх зубів.
– Що?
– Кажу, спеціально довго тушкувала, – і вдала усмішку, яка швидше скидалась на гримасу болю.
А потім ще були поради щодо серветок, скатертини, і навіть – уяви собі – того, що я надто гучно переміщаюсь по кухні.
– У мої часи господиня була тиха, акуратна і не бігала туди-сюди, мов ошпарена, – додала вона, зірвавши аплодисменти власного его.
Я хотіла відповісти. Дуже. Але мовчала. До того моменту, поки не зайшла розмова про те, що я “не вчу дітей до ладу”, що “Софійка без плаття як бомжичка”, і що “така жінка, як я, має вдосконалюватися”.
– Мамо, досить, – сказав Богдан. – Справді.
– А що я? Я правду кажу! – здійняла руки вона.
– Ти кажеш своє бачення. А не правду, – випалив я.
І тоді – бах! – вперше за всі роки щось у мені луснуло.
– Ви знаєте, пані Галино, – сказала я, – ми вже давно не святкуємо для себе. Все це – для вас. Щоб ви прийшли, подивились, оцінили й могли сказати, що ваша невістка не повна бездарність. І я втомилась.
Тиша. Богдан застиг. Діти стихли. Навіть чайник, здається, зупинився.
– Як ти зі мною говориш?
– Як людина, якій набридло терпіти. Ви приходите не як мати Богдана, не як бабуся – а як суддя. Ми не живемо, ми здаємо іспити. А я більше не хочу бути ученицею у школі свекрух.
Вона мовчала. Потім встала. Я чекала вибуху, театру, істерики. Але…
Вона підійшла до мене. Повільно. І… обняла.
– Ти права, – сказала тихо. – Я звикла, що маю все під контролем. Але я не знала, що роблю вам так боляче. Пробач.
В мене затрусились коліна. Вперше вона сказала це – не з сарказмом. А по-справжньому.
Ввечері ми сиділи втрьох. Я, Богдан і вона. На кухні, де ще кілька годин тому вирувала буря. Вона принесла пляцок, який пекла вдома.
– Не магазинний, – пожартувала. – Може, на цей раз сподобається.
Ми їли, мовчки. І мовчання було теплим. Не натягнутим, не образливим. Просто… спокійним.
А потім вона сказала:
– Якщо хочете, наступного року я візьму дітей до себе. А ви відпочиньте. Удвох. Просто побудьте людьми, а не сервісом для Великодня.
Мені хотілось плакати. Від полегшення. Від визнання. Від надії, що ми можемо бути не “вони і я”, а “ми”.
Усе змінюється. Іноді – після слів. Іноді – після мовчання. А іноді – після багатьох років терпіння, коли раптом хтось наважується сказати правду. І ця правда не руйнує. Вона звільняє.
А ви як думаєте? Чи можливо знайти спільну мову зі свекрухою, яка роками критикувала вас? Чи варто говорити вголос – навіть якщо боляче?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
