Ясний і сонячний осінній день. Я з діточками йду вулицями рідного міста. Раптом чую окрик. Ось ми з Олексієм вже сидимо і не можемо відвести очей одне від одного. Для чого ця зустріч з минулого?..
***
Ясний і сонячний осінній день. Я з діточками йду вулицями рідного міста. Милуюся золотими деревами і радію прощальному теплу цього року. Раптом чую окрик:
– Тетянко!
Я обернулася і побачила Олексія. Ми зупинилися, і я попросила дівчат погратися недалеко і почекати, поки я поговорю. Діти миттю побігли на дитячий майданчик, а в цей час до мене підійшов Олексій.
– Привіт, Тетянко! – сказав він, дивлячись мені в очі.
– І тебе вітаю, Льошо! – зберігаючи спокій, відповіла я.
– Ти не дуже поспішаєш?
– Ні.
– Таню, я не буду довго затримувати тебе. Скажи, ми можемо десь зустрітися, посидіти, поговорити? – очі його блищали і ніби випрошували у мене це жадане «так».
– Немає нічого неможливого, – знову стримано і спокійно сказала я. Хто б знав, як мені хотілося бачити його, як хотілося обійняти і поцілувати, але ні, не можна!
– Коли і де? – допитувався він.
– Давай завтра після обіду, – майже тремтячим від хвилювання голосом відповіла я.
– О 15.30 біля фонтану підійде?
– Звичайно, – злегка посміхаючись, відповіла я.
– Як ти живеш? – поїдаючи мене очима, запитав Олексій.
– Добре, – ховаючи свої закохані очі, відповідала я. – Льошо, мені пора, – що б не видати почуттів, стала прощатися я.
– Так. Звісно. Вибач, що затримав.
– Ну, що ти! Я дуже рада була побачити тебе.
– Я теж. Тоді до зустрічі?
– Добре. До завтра.
Я пішла до дівчаток, які гралися на майданчику, а Олексій проводжав мене поглядом, розглядаючи кожен мій рух і крок.
***
Завтра сталося дуже скоро, але очікування зустрічі вимотувало мене.
І ось я підходжу до фонтану і бачу Олексія з величезним букетом червоних троянд.
– Привіт, Тетяно! Ти, як і раніше, дуже пунктуальна, – з посмішкою сказав він.
– Привіт, Льошо! – стримано привіталася я.
– Це тобі, – він простягнув троянди, – наскільки я пам’ятаю, ти дуже любиш квіти.
– Дякую, – я взяла квіти, відводячи в бік блискучі очі.
– Таню, є пропозиція посидіти в затишному, тихому кафе.
– Я не проти, але хотілося б поменше потрапляти на очі «уважним» знайомим.
– Я все зрозумів. Ходімо, – він простягнув мені руку, і ми вирушили в машину. Машина рвонула з місця, і дуже скоро ми були за містом. Як і раніше уважний, смішний і веселий, він весь час, щось говорив, всміхався і вдивлявся мені в очі.
Містечко, куди ми приїхали, виявилося тихим і затишним. Напівтемрява, горіли свічки, столики були накриті довгими ажурними скатертинами, недалеко камін, в якому потріскували дрова.
Одним словом, суцільна романтика, якою і так переповнена моя душа. Кілька пар шепочуться за сусідніми столиками, і ми, нашим спільним минулим, різним і справжнім, для чогось сидимо тут і дивимося один одному в очі…
– Ну, як тобі тут, подобається? – з цікавістю запитав Олексій.
– Так, дуже затишне містечко, те, чого й хотілося, – злегка посміхаючись, відповіла я.
– Тетянко, як же я скучив за твоєю посмішкою, за дзвінким сміхом, за щирим блиском твоїх очей!.. Мені так хотілося ось так зустрітися і поговорити з тобою!..
– Бачиш як добре, твоя мрія збулася…
– Так, це просто диво якесь! Я навіть думаю, чи не сон це? Бо не віриться…
Так почалося наше таємне побачення. Олексій зробив замовлення, і поки нам його готували, він розважав мене смішними анекдотами, веселими історіями, просто жартував. Я заспокоїлася, розслабилася і від душі сміялася. Давно я не вівдчувала себе такою щасливою, такою… дівчинкою, юною і безтурботною, як колись… З ним. Мені було легко і весело, як бувало тільки з ним, з Олексієм.
Кохаю я його, так само палко кохаю, хоч минули роки, я заміжня і діточок маю, а любов моя до нього лише міцніша…
Побачити його було і моєю мрією, яка раптом здійснилася.
Перебіг моїх думок зупинив дотик його теплої руки до моєї. Він тихенько торкався пальців моєї руки, а я завмерла і подивилася в його очі, які горіли тим самим вогником. Скільки приємних відчуттів в одному бажаному дотику! Раптом я стрепенулася, відсмикнула руку і відвела погляд.
– Танюшо, прости, не стримався.
– Я розумію… Напевно, нам пора розбігатися по своїм «ніркам», щоб не дати спокусам шансів.
– Ну що ти? Давай ще трохи посидимо, мені так добре з тобою.
– Мені теж, але мені і справді пора.
– Добре, якщо ти наполягаєш, я відвезу тебе.
-Так буде краще.
Він розрахувався, і ми вийшли з кафе. Сіли в машину і вона, рвонувши з місця, помчала нас в наше сьогоднішнє життя…
– Таню, – сказав Льоша на прощання. – Я тут купив новий фотоапарат, хочеться скоріше випробувати його. Я був би дуже вдячний, якби ти погодилася погуляти зі мною, пошукати красиві місця і попозувати.
– Не знаю.., – не маючи сил відмовити і боячись погодитися, зам’ялася я.
– Я не кваплю, ось мій телефон, якщо все ж захочеш, подзвони, я буду чекати!
– Добре, я подумаю.
Я взяла номер телефону. Машина зупинилася, і Олексій вийшов, відкрив дверцята і подав мені руку. Я вийшла, подякувала за приємно проведений час, попрощалася і, зробивши крок, оступилася, ойкнула і ледь не впала.
Спритним рухом Олексій підхопив мене і запобіг «обіймам з асфальтом». Але я опинилася в обіймах у Олексія. Він притиснув мене до себе, губами злегка торкнувся волосся і зробив глибокий вдих. Я відчула ледь помітний і такий знайомий його аромат і ледь не втраптила розум…
– Дякую, що підхопив мене.
– Ну, що ти, я завжди готовий ось так ловити тебе… – віджартувався він.
Так ми і розпрощалися.
***
А вдома – нинішнє життя, як завжди – рутина. Купа потрібних і непомітних клопотіва по господарству, виховання діточок, увагу чоловікові…
Я люблю свою сім’ю, свого чоловіка Валерія, але таких сильних почуттів, як перша любов до Олексія, повторити мені не вдалося. А тут ще ця зустріч, ці обійми, цей рідний і до болю знайомий запах!..
Душа рвалася і тремтіла, а в думках один за одним, по секундах, спогади недавньої зустрічі. Руки так і тяглися до телефону, але я всіляко чинила опір сама собі, просто забороняла собі думати про нього.
Так я боролася з собою день у день, і, звичайно, коли він подзвонив мені сам, я не змогла відмовити.
І ми вирушили фотографувати красу осені в околицях нашого маленького міста. Ми об’їхали багато чудових і прекрасних місць. Знімали ліс, поля, озера, річки. Олексій багато фотографував мене і ось він запропонував сфотографуватися разом біля невеликої і кучерявої берізки, що вже почала тендітно жовтіти.
Він закріпив фотоапарат і підійшов до мене, фотоапарат зробив кілька кадрів, і Олексій поправив локони мого волосся.
Ми подивилися один на одного. Олексій гладив моє волосся, жадібно дивлячись мені в очі. Я торкнулася його щоки… А далі – далі був сон, у який ми поринули одночасно і не хотіли прокидатися. Боже!.. Як це було прекрасно…
Коли ми повернулися у реальний світ, я поспішила додому,бо дуже злякалася того, що сталося.
Олексій запитав:
– Щось не так?
– Ні. Все в добре, – намагаючись розібратися в собі, сухо відповіла я.
– Тетянко, прости якщо я…
– Ні, ні, мені просто потрібно подумати, побути на самоті. Вибач, я піду.
– Ти прийдеш подивитися світлини? – запитав Олексій.
– Що? Фотографії? Ні. Не знаю. Пробач, мені вже час. – наче в тумані відповідала я.
– Тоді зідзвонимося?
Я кивнула і якомога швидше попрямувала додому. Скільки ж різних думок було в моїй голові!
Я лаяла себе за слабкість, я торкала кінчиками пальців свої губи, я сердилася на себе за те, що не можу забути свою першу любов, і раділа тому, що знову була з ним.
Я краяла на шматки свою душу і наказала їй більше ніяких зустрічей, ніяких дзвінків, ніяких вільностей!
Холодний розум так вирішив, а всередині все плакало, ридали і мої очі.
***
Минули тижні, я змінила номер телефону, порвала і викинула його номер. Як могла, я займала себе чим завгодно аби відволіктися від почуттів. що не полишали мене у спокої.
Якось, коли я йшла містом, милуючись його сумною осінньою красою, поруч зі мною пригальмувала машина. Повільно опустилося вікно, і я побачила Олексія.
– Ну і куди ж ти зникла? У мене скоро виставка, я хочу почути твою думку першим. Я з ніг збився, розшукуючи тебе.
– Ні. Пробач. Я не можу, – я заперечливо похитала головою.
– Але чому? Мені дійсно треба знати твою точку зору.
– Не знаю, напевно, це неправильно, – забелькотіла я.
– Що неправильно? Так ти допоможеш мені?
– Добре, поїхали.
***
Ми годинами дивилися світлини, щось вирішували, про щось сперечалися. Дуже нелегка і цікава робота. Потім ми випили шампанського і поласували шоколадними цукерками.
– Світлини просто чудові, і я думаю, твоя виставка буде дуже успішною.
– Та дуже хочеться, щоб всі було такої думки про фото, як ти.
– Чому ти так самокритичний, ти повинен думати про успіх і вірити в краще, вірити в себе, тим більше, що ти цього заслуговуєш!
– Дякую, Тетяно, ти дуже допомогла мені, підтримала.
– А тепер мені час. Льошо, проведи мене.
Я піднялася і попрямувала до виходу.
– Ні, чуєш, ні, нікуди я тебе не відпущу! – він наздогнав мене. – Ти мені потрібна… – прошепотів-прокричав.
– Льошо, мені треба йти. Пусти.
– Нікуди я тебе не відпущу. Ти що ось так збираєшся піти зараз? Так, я може, вчинив колись не правильно, може, я багато чого не розумію, але я бачу, як ти ховаєш свої закохані очі, як майстерно приховуєш свої почуття, але ж ти не менше мене прагнеш того, чого хочу я!..
З цими словами він узяв мене на руки і поніс у кімнату.
…Через кілька годин ми попрощалися.
– Льошо! Вислухай мене і спробуй зрозуміти. Я заміжня жінка, родина означає для мене дуже багато. Прости, але нам не можна більше бачитися і зустрічатися. Не дзвони мені, не шукай мене. Прощавай, – з цими словами я покинула його будинок, а навздогін почула:
– Тетянко, мила, кохана моя, прости, що втрутився в твоє життя, прости, що порушив твій спокій, моє життя стало нестерпним без тебе. Навчи мене жити без тебе! Я буду чекати тебе, якщо ти раптом передумаєш… Ти мені потрібна.
– Пізно. Льошо, як мріяла я про таке зізнання, тоді, багато років тому, але, на жаль… Це зізнання спізнилося… Вибач, але я тут безсила.
Солоні ріки ззалили мені очі, і я попрямувала геть.
Ніч приховала мої сльози, а в мені відновилася війна між почуттям і розумом. Я довго терпіла цю війну, але сили мої закінчувалися. Все стало зовсім непотрібним і нерадісним. Хотілося лише до нього, хотілося його тепла.
Кінець цим мукам поклало моє вистраждане рішення. Я йду на його виставку, я хочу зустрітися з ним.
Спостерігаючи за тим, що відбувається потайки з кутів, а виставка і справді виявилася досить успішною, я попросила свою хорошу подругу покликати Олексія в менш людне місце і стала там чекати його. Він не йшов, він летів до мене, очі його горіли.
– Ти прийшла. Але ж ти сказала, що більше ніяких зустрічей?
– Я не можу без тебе, я чесно боролася з цим почуттям, але воно сильніше. Я люблю тебе, Олексію.
– Я чекав, я вірив, що ти прийдеш, я відчував, що ти любиш мене, – він схопив мене на руки і став кружляти. Я обняла його.
– Але як же тепер жити, що робити, Льошко?
– Вирішуй все на свій розсуд, я все прийму і зрозумію, завжди тебе підтримаю. Не поспішай, це дуже важливий крок.
– Нехай поки все залишається на своїх місцях. Життя підкаже, як бути далі, – вирішила я.
– Так Таню, нехай буде так. Я дуже щасливий знову бачити тебе і знати про твої почуття.
***
Так ми і зустрічалися крадькома, за будь-якої можливості. Мій чоловік з головою був зайнятий своєю роботою і не помічав в мені якихось змін, діточок і його я увагою не обділяла. Ось тільки думки мої все частіше були зайняті вирішенням завдання, як змінити наше таємне життя і сказати чоловікові правду.
Сталося те, що сталося, і в якийсь момент я зрозуміла, що при надії від Олексія. Прийшов час щось серйозно вирішувати.
Набравшись сміливості, я прийшла додому і стала чекати чоловіка для серйозної розмови, але, як на зло, він дуже затримувався, і я задрімала. А побачивши в вікнах світанок, я занепокоїлася. Почувши, мобільний я схопилася і зняла трубку:
– Таню, прости, що не подзвонив раніше, не міг. Я потрапив в аварію, хлопець дуже тяжкий, я в порядку.
– Як в аварію? Ти цілий? – хвилювалася я за чоловіка.
– Зрозуміти не можу, як це сталося, я його не бачив, коли він переходив дорогу, цей чортів дощ… Скоро буду вдома, тоді і поговоримо.
– Добре, я чекаю…
У зв’язку з останніми подіями моя важлива розмова була відкладена. Я всіляко намагалася підтримати чоловіка, а Олексій кудись зник. Його мобільний мовчав, а сам він жодного разу не подзвонив. Я вже було хотіла з’їздити до нього, але тут чоловік попросив мене відвідати того хлопця, бо він терміново їхав у відрядження і просто не встигав до лікарні.
Я погодилася і подумала, що потім поїду до Олексія. Яким же було моє здивування, коли всього в бинтах я побачила Олексія!..
– Ні, ні, ні – повторювала я. – Цього не може бути. За що, чому? Ні!..
Я кинулася до нього, легенько торкнулася губами до пальців його руки.
– Льошенько, коханий мій, ти чуєш мене?
Повіки його затремтіли, і він відкрив очі.
– Таня? Як ти мене знайшла?
– Льошо, як же це так? Ти тут? Чому?
– Не плач, це моя розплата. Мій тяжкий хрест.
– Ні… – Плакала я.
– Послухай, мені дуже важко говорити, не перебивай. Та машина… Все дуже погано, лікарі готують мене… Але надії немає, вони кажуть, що диво те, що я в свідомості. А я чекав тебе, мені потрібно було попрощатися з тобою, а без свідомості це – ніяк. Тож що тепер в твоєму житті на одну проблему менше буде.
– Ні, не говори так! Я люблю тебе. Все буде добре. Я піду від чоловіка, народжу тобі сина і ми будемо жити довго і щасливо. Льошо, чуєш? Живи заради мене, заради нашої любові, заради дитини, яку я ношу під серцем, прошу тебе!
– Що, ти носиш мою дитину? – прилади навколо Олексія занили.
– Так. Тільки не хвилюйся.
– Тоді виконай моє останнє прохання, народи його і люби так само сильно, як мене.
– Добре, я обіцяю, Льошо, ти потрібен мені живий, не здавайся.
– Танюшо, скажи, як ти мене знайшла?
– Тим водієм був мій чоловік… – сльози знову залили мої очі.
– Не плач, не треба. Значить, це доля. Прощай.
Прилади й апарати завили і заскиглили, прибіг персонал, мене повели з палати, а Олексія забрали, але так нічого і не змогли зробити. Він більше не відкрив своїх гарних закоханих очей. Олексій попрощався, як і задумав, і не став ламати моє життя.
***
Чоловік був дуже здивований, що хлопець забрав заяви з міліції і відмовився від усіх претензій.
Я народила прекрасного хлопчика, дуже схожого на батька, і люблю його, так сильно як любила Олексія.
Чоловік нічого не знає, і вважає хлопчика своїм рідним сином.
Ми живемо великою дружною сім’єю.
А в моєму серці живе пам’ять про почуття першого, такого сильного і справжнього кохання, доказ якого зараз спить на моїх руках…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!