fbpx

– Є гріх перед тобою, дочко. Прости мене. – Мамо, не хвилюйся. Не приїхав тато, то й не приїхав. Це на його совісті. Серце Зої захлиналося від сліз. Після дочкиного весілля Зоя захворіла. Їй стало неможливо боляче жити з Семеном і вина перед Марусею не давала спокою. Скільки разів поривалася все розповісти. Але не встигла… Пішла.

Дядько Петро не був постійним відвідувачем сільського буфету, але іноді на пиво заглядав. А діти бігали в забігайлівку за солодощами. Іноді діставалися якісь копійки на цукерки і Марусі. Від матері. Зоя потай від чоловіка клала в доччину долоньку гроші і шепотіла:

– Купи собі щось, щоб батько не бачив.

Перш, ніж зайти в буфет, подружка дивилася, чи немає там Марусиного батька. Якщо ж в кафе був дядько Петро, ​​дівчинці діставався гостинець.

– Олено, – кричав дядько Петро до продавщиці, – дай Манюні шоколадку побільше. Я заплачу.

Олена якось запитала, чому Петро годує Зойчину малу смакотою.

– Шкода дитини, – Петро знизав плечима.

…Батько не любив Марусю. Іноді і руку піднімав. Коли Зоя захищала дочку, Семен замахувався на неї і сичав:

– Байстрючку народила, а більше дітей мати не можеш?

Краса Зої давно залишилася на фотографіях. В її віці жінки цвітуть, її ж краса рано зів’яла. Через Семена, який завжди сердився.

Односельці не могли зрозуміти: чого не вистачає людині? Має добру господиню. Дочка добре вчилася в школі, в інститут поступила. Зоя наперекір не те що слова не говорить – не дихає навіть. Маруся була щаслива, що вирвалася з дому.

Ось тільки матір їй шкода було:

– Мамо, чому тато такий? Мене не любить. І тебе, напевно…

– Що ти, доню, кажеш?

– Хіба я не бачу? Ніколи слова доброго не чула.

– Натура в нього така…

Після інституту Маруся залишилася в обласному центрі. Працювала економістом на підприємстві. Отримала місце в гуртожитку. Познайомилася з Михайлом, молодим фахівцем. Коли хлопець зробив пропозицію, була на сьомому небі від щастя. Уявляла, як вальсує з коханим в довгій білій сукні. Як радіє мама. А тато? Зрадіє?..

На вихідних сказала батькам, що збирається заміж. У маминих очах було стільки щастя! А Семен пішов з дому.

Батько відмовився весілля справляти. Михайло заспокоював Марусю. А їй гірчило на душі.

– Що твоя рідня подумає? – питала.

Весілля зіграли в їдальні підприємства. Семен не приїхав. Гостям збрехали: захворів. Зоя, поправляючи Марусину фату, тихенько сказала:

– Є гріх перед тобою, дочко. Прости мене.

– Мамо, не хвилюйся. Не приїхав тато, то й не приїхав. Це на його совісті.

Серце Зої захлиналося від сліз. Після дочкиного весілля Зоя захворіла. Їй стало неможливо боляче жити з Семеном і вина перед Марусею не давала спокою. Скільки разів поривалася все розповісти. Але не встигла… Пішла.

Семен був наче з каменя. Ні сльози, ні слова.

Дома після похорону гаркнув на Марусю:

– Тепер тут тебе ніхто не чекає.

Маруся приїжджала на мамину могилу. Іноді бачила батька у дворі. Проходила біля двору, який став чужим. Інший радів би, що став двічі дідусем. Що дочка з зятем мають нове житло. Живуть в любові і гармонії.

Маруся здалеку побачила якогось чоловіка біля маминої могили. Невже батько? Підійшла ближче.

– Добрий день! Дядько Петро? Це ви тут?

– Добрий день, Манюня. Ось, сухі квіти вириваю, нові посаджу.

– Яка ж я Манюня? Уже дочку заміж видала.

Дядько Петро випростався.

– Спина болить. На зміну погоди.

Кашлянув. І хрипко сказав:

– Чуєш, Манюня… Колись я пообіцяв тримати язик за зубами. А тепер… Зої вже немає. І я повинен сповідатися перед тобою. Повинен сказати, чому Семен не по-людськи до тебе і до матері ставився. Не батько він тобі.

Петро закохався в Зою з «багатого кута». Так називали вулицю, де будувалися багаті господарі. Зої також подобався веселий, добрий хлопець. Зоя нікому не зізнавалася, що бігає до Петра. Її сім’я зі зневагою дивилася на бідних односельців. Навіть найкраща подруга не знала Зоїної таємниці.

Про Петра розповіла батькам, коли завагітніла.

У будинку зчинився галас, як перед кінцем світу. Мати гарячково шукала, за кого б поспішно видати дочку заміж. У придане готова була дати що завгодно, лише б Петрова нога не ступила на їхню вулицю. Такий сором! Батько завжди був на боці матері. Вибір зупинили на Семені з сусіднього села, багатому літньому кавалері.

Семен пропозицію прийняв. Обіцяв мовчати про чужу дитину. Але жити разом з тещею і тестем навідріз відмовився. Ті залишили нове обійстя молодим, а самі перебралися в старий будинок, який стояв порожнім.

Село гомоніло. Хто б подумав! Зойка виходить заміж за Семена. Правду кажуть, любов зла… похмурий, непривітний. Слова не витягнеш.

Все весілля лив дощ.

І ридали дві розлучені душі – Зої і Петра.

Семен Зою не любив. Марусю тим більше. А Зоя чоловіка тихо ненавиділа. І винила себе в тому, що дочка не має путнього батька. І не хотіла мати дітей від Семена, щоб ті не перейняли його характер.

Якби він дізнався про те, коли вона запобігла народженню їх дитини… Стер би з лиця землі, напевно.

А Петро взяв у дружини вдову з маленьким сином. Ставився до хлопця, як до свого. Згодом народився ще один син. Радів.

Коли ж бачив Марусю, серце починало нити від болю. Знав, що його дочка нещасна. І не міг нічого вдіяти.

Хіба що смаколиками пригостити. Зоїни батьки пригрозили: відкриєш рот, або будинок згорить, або…

– Ось так воно, Манюня…

Одкровення приголомшіло жінку. Не знала, що й думати.

– Матір не суди, – тихо сказав Петро. І повільно побрів між могилами. Зупинився в кінці кладовища. Підняв очі до неба.

– Хтось повинен був сказати нашій дочці правду. На душі стало легше, хоча і порушив обіцянку. Прости, Господи. І ти, Зоя, не гнівайся…

Надія Д.

Джерело

Фото – Інтернет-журнал

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page