Всі знають краще за мене.
Ми з чоловіком живемо разом уже 21 рік. І хоч історія наша не з романтичних фільмів, вона справжня. Почалося все з того, що він приїхав із провінції у Вінницю шукати роботу.
Ми познайомилися випадково — на зупинці. Було дощово, холодно, він підставив мені парасолю. Смішно, як такі дрібниці змінюють життя.
Мені тоді було 26. Максу — 23. Молодший, без житла, без роботи, без великих планів. А ще — з великими очима, теплими руками й вірою, що «все буде». Мені, дорослій дочці суворого батька, хотілося простоти й любові. Мабуть, тому я й закохалася.
Але коли він з’явився на порозі нашої з батьками квартири, батько мовчав недовго.
— Один чоловік у родині вже є, — сказав він, кинувши на нас погляд. — А жити за чужий рахунок легко. Не повів тебе до себе, а до тебе прийшов.
— Тату, ну не всі ж мають стартові можливості. Ми разом. Ми ж не просимо нічого, — виправдовувалась я.
— Вони завжди кажуть, що не просять. А потім вимагають.
Нам не було куди йти. Знімати житло було надто дорого, зарплати — копійчані. Мама підтримувала мовчки, а батько став похмурим і ще більш закритим. Та все ж ми лишилися.
Через три роки після нашого весілля тата не стало. Я досі пам’ятаю, як сиділа поруч у лікарні, а чоловік тримав мене за руку. Мама мовчки гладила мене по волоссю. Того дня ми всі стали ближчими. Так мені тоді здавалося.
Мама раділа, що я поруч, що онука завжди під боком. Вона розквітла, ніби в неї почалася нова молодість. А ми просто жили. Не можу сказати, що щасливо. Але хіба щастя — це обов’язково феєрверки?
Одного разу Максиму подзвонив його двоюрідний брат:
— Є варіант для бізнесу: відкриваємо магазин автозапчастин. Працюєш зі мною. Прибутки поділимо. Усе легально. Головне — стартовий капітал.
— А якщо ми продамо квартиру, а бізнес не піде? — спитала я. — Що тоді?
— Та піде! — запевняв Макс він. — Це завжди потрібне діло. Я ж не один це вирішив, брат свій дім заставить, він вірить!
— Я не можу продати квартиру батьків. Це їхній дім. Наш дім. Де твоя донька росте де мій батько жив.
Я відмовилася. Нікому нічого не сказала — ані мамі, ані подрузі, нікому. Просто заховала цю ідею, як ховають те, що може наробити біди.
Магазин брат відкрив сам, з другом. І таки пішло. За кілька років він уже їздив на дорогій машині, купив три квартири, будував будинок.
А мій чоловік — все той самий, з дрібними підробітками, вічно втомлений, вічно з докором на обличчі.
— Якби не ти, я б давно був іншим, — казав він. — Весь мій шанс — пропав через тебе.
Я мовчала. Бо що сказати, якщо в чомусь він правий?
А недавно він розповів мамі. Все. Про квартиру, про пропозицію, про моє «ні». Я зайшла додому, а вони сиділи на кухні, і мама кинула мені погляд, якого не бачила з підліткових років.
— Треба було ризикувати. Усе життя — це ризик. Твій батько тільки й умів, що триматися за стіни. А тепер що? Онучка — студентка, а ми як жили, так і живемо.
— Мамо, ти ж тоді сама б не дозволила. Ти й тепер би не дозволила!
— А тепер пізно. Тепер я дивлюся на вас — і соромно. Не за тебе. За те, що ти не спробувала і нічого не досягла.
Я відчула себе зрадницею. І для чоловіка, і для матері. Хоча всередині мене жила інша правда: я просто берегла дім.
Але ці внутрішні запитання не дають мені спокійно жити і спати: чи була я справді не права, коли відмовилася продати батьківську квартиру заради ризику? Чи варто було жертвувати всім, аби спробувати? А як би ви вчинили на моєму місці в подібній ситуації?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
