Єдина дочка Ніни Олексіївни надумала перебратись з міста до села. Таке рішення вона прийняла несхвально, але таки змирилася.
Трапилась ця історія в далеких 80-х, коли звичайні стаціонарні телефони не в кожній квартирі були, а вже про мобільники взагалі годі й говорити.
На вулиці лютував лютий. До речі, і зими тоді були інші, ніяких там відлиг несподіваних, лютий – значить лютий! Холод, виють хуртовини, затягнуте хмарами небо і багато снігу, все, як годиться.
Бабуся з онукою їхали з міста на електричці.
Все в цій сім’ї було до дивного навпаки. “Бабуся”, висока ставна жінка п’ятдесяти років, жила в місті, мала там невелику квартиру і гарну посаду старшого економіста в величезному трамвайно-тролейбусному депо. Так що, “бабусею” вона була виключно для своєї внучки Ганусі, а для інших – Ніна Олексіївна.
А ось її єдина дочка Олена перебралась з чоловіком в село в сорока кілометрах від міста. І змінила елегантне пальто на куфайку, а роботу диспетчера в тому ж депо – на роботу по господарству, якої в селі завжди хватає.
– Ну, перебралися, і добре, чи надовго… – міркувала Ніна Олексіївна, – а дитина ходить в чудовий садок (при тому ж депо), і нехай ходить! А раптом набридне вам в селі? Будинок продасте і в місто повернетеся. А ми Ганусю з місця зірвемо”.
Так що жила внучка з бабусею. А по п’ятницях сідали вони на електричку і їхали до батьків в гості на вихідні.
Станція була малюсінька, розташовувалася в лісі, в кілометрі від їхнього будинку. Олена ходила зустрічати своїх з дворняшкою Барсіком. Телефонів, повторюся, не було. А була домовленість – приїжджали завжди електричкою в один час. Але, в крайньому випадку, якщо раптом якісь обставини, була ще через дві годинки наступна.
Цієї п’ятниці якраз і виникли обставини. Якісь раптові збори, яких в кінці тижня зазвичай не траплялося. Збігавши за Ганусею в садок, Ніна Олексіївна повернулася з нею в депо. Збори пропускати не належало. Засиділися аж до семи! Ледве встигли на цю другу електричку…
Олена, сходивши вже до станції на певну годину і не зустрівши маму з донькою, серйозно переживала, і треба було повернутися додому, а згодом ще раз йти через ліс, щоб зустріти своїх.
Сніжило весь день, не було видно ні дороги ні стежки.
Олена ходила з ліхтариком, але лісова стежка ледве проглядалася. Здавалося, весь простір від землі до неба заповнений снігом, і світло ліхтаря ніби упиралося в цю рухому масу. Темрява обступала з усіх боків.
Однак, у Олени був “Навігатор” – вона йшла слід у слід за старим псом Барсіком.
На електричці з міста приїхало чоловік зо п’ять. І всі вони, піднявши до очей коміри, гуськом пішли в напрямку села. А хвилин через десять сліди, залишені цією процесією, начисто запорошило снігом…
Але, нічого не поробиш, час посувався до дев’яти, і потрібно було знову йти на станцію. Олена сумнівалася, що вони взагалі приїдуть сьогодні, побачивши таку негоду. Ну, а раптом…
А бабуся з онукою, що поспішають зі зборів на вокзал, і не помітили стихії, що розбушувалася, та й, здавалося, не так уже й вона бушувала в місті, залитому вогнями і заповненому перехожими. Звичайний лютневий п’ятничний вечір.
Так що вони благополучно сіли в електричку і помчали в непроглядну темряву приміських сіл.
За вікном миготіли рідкісні вогники станцій, але більше нічого видно не було, тільки розмиті плями світла. Ніна Олексіївна мирно дрімала, притуливши голову в хутряній шапці до стіни і обнявши сидячу поруч Ганусю. А та рахувала зупинки, вона знала їх напам’ять, і чекала зустріч з батьками – скучила за тиждень.
– Бабуся, прокидайся, наступна наша!
– Так я і не сплю, – стрепенулася Ніна Олексіївна.
Двері відкривалися буквально на хвилинку, так що вони заздалегідь вийшли в тамбур. Проліт між станціями показався довший, ніж зазвичай, але це не стривожило жінку, вона ще позіхала від сну.
Нарешті, потяг зупинився, двері відкрилися, і в тамбур тут же увірвалася несамовита заметіль, хлестанув в обличчя сніговою крупою. Підхопивши внучку, тримаючись за поручні і практично заплющивши очі, Ніна Олексіївна, подолавши три круті залізні сходи, зістрибнула на перон, засипаний снігом. І тут же, провалившись в замет мало не по пояс, зрозуміла, що ніякого перону немає!
“Обережно двері зачиняються. Наступна станція…”
І освітлені вагони замиготіли все швидше і зникли, залишивши жінку з дитиною посеред лісу…
Олена стояла на станції в повній розгубленості – тільки що електричка пронеслася повз, навіть не пригальмувавши. Олена навіть розгледіла, що вагони були практично порожні. Дев’ята вечора – взимку по сільським мірками майже ніч!
Минуло хвилин десять, інших поїздів не було, і у Олени не залишилося сумнівів, що це була саме восьмигодинна електричка. Чому ж вона не зупинилася? Таке було вперше. Потоптавшись ще трохи, Олена вирішила повертатися додому, сподіваючись в душі, що мама з донькою взагалі вирішили не їхати і сидять зараз вдома під теплим одіялом.
– А якщо вони все ж були в електричці, – думала Олена, – що зробить тоді мама? Швидше за все, вийде через чотири станції в невеликому містечку. Там є вокзал, можна зайти всередину, дочекатися електричку, що йде назад в місто.
Від цих роздумів Олена розхвилювалася. Час пізній, холод, заметіль, мама втомлена після роботи, з п’ятирічною дитиною… Ох, краще б вони сиділи вдома зараз.
Так минуло ще хвилин десять. Із задуми Олену вивів звук товарняка. Вона вже почала замерзати, стоячи ось так на одному місці. І лише зараз Олена звернула увагу на собаку.
Барсік сидів нерухомо, весь занурившись в слух і чуття, він дивився в бік цієї електрички. Тільки піднімаючи по черзі змерзлі передні лапи.
– Що, Барсіку, чекаєш? Бачиш ось, не приїхали. Ходімо додому, що ж робити…
І Олена потягнула собаку за поводок. Але та й не думала йти за господинею. Барсік взагалі не зрушив з місця, і навіть не повернувся. Тільки ще уважніше вдивлявся в темряву, злегка завиваючи.
Ніна Олексіївна поборола напад паніки в самому зародку. Перш за все, потрібно було вибратися із замету на шляху, тому що вони розташовувалися на досить високому насипу з крутими схилами. І якщо скотитися вниз, то потім не піднятися!
Присутність п’ятирічної Ганусі, з одного боку, ускладнювала справу – в повній темряві і глибокому заметі жінка боялася випустити її ручку зі своєї, тому дертися доводилося, працюючи однією рукою.
Але при цьому Ніна Олексіївна відчула, як відповідальність за дитину стиснула її в тугу пружину, не дозволяючи переляку просочитися з голосом назовні, а тіло працювало так, ніби їй було вдвічі менше років!
Внучка теж пихкала, відчайдушно вибираючись із замету і поки що мовчала. Але коли вибралися і встали, нарешті, на ноги, вона заторохтіла дзвінким голосочком:
– Бабусю, що трапилося? Чому ми провалилися? Де мама? Вона хіба нас не зустрічає?
Ніна Олексіївна нахилилася до дитини, щоб її було чутно крізь завивання хуртовини:
– Ганусю, дядько-машиніст, мабуть, проїхав нашу станцію. Так що давай мені свою ручку і йдемо.
Вона натягнула дівчинці шарф до самих очей, щоб захистити обличчя. І вони пішли по шляхах, на яких теж намело вже пристойно снігу. Люті пориви зустрічного вітру змушували їх нахилятися вперед, очі сльозилися.
Особливо важко було маленькій Ганусі – вона провалювалася майже по коліно. Ніна Олексіївна періодично несла її на руках, але так вони рухалися ще повільніше. Тоді не було пуховиків, і бабуся з онукою, обидві були в важких шубах.
Так вони йшли якийсь час. Раптом попереду показалося яскраве світло, воно швидко наближалося. Ніна Олексіївна вся підібралася, відчувши себе злагодженим механізмом. Оглянувшись, вона перевела Ганусю на сусідній шлях. Але ж не виключалося, що звідти теж може піти поїзд. Тому вони зійшли в бік, відразу ступивши в глибокий сніг.
Уздовж залізниці стояли стовпи, і Ніна Олексіївна притиснула до одного з них Ганусю, і обняла її разом зі стовпом, затуливши від гуркітливого складу.
Все стихло, вони знову вибралися на шляху і пішли далі. Обіймати стовпи довелося ще кілька разів, ця “гілка” була досить жвавою. І коли відразу два потяги гуркотіли в півтора метрах за спиною, Ніна Олексіївна, активістка-комуністка, зловила себе на тому, що повторює почуте в далекому дитинстві “Господи, спаси і сохрани!”
Завірюха вщухла раптово. Ніби вимкнули. І в тиші жінка почула тонкий голосок своєї внучки: “Іііііі-і-і”. Дівчинка плакала. Без схлипів, без ридань, тягнула на одній ноті свій плач…
– Люба моя, ти що плачеш? Ми вже майже прийшли!
Насправді Ніна Олексіївна й гадки не мала, скільки вони вже пройшли, як далеко відвезла їх електричка, чи пройшла вже година чи дві…
– Бабуся, я боюся, що нас з’їдять вовки-і-і-… І я ніколи більше не побачу матусю-у-у-уууу…
Ніна Олексіївна дістала носовичок і, витираючи очі дитині, раптом почула якесь завивання, що доносилося з темряви. Або їй здалося? І тільки зараз жінка зрозуміла, що їй теж страшно. Дуже страшно…
Олена довіряла собаці на всі сто. Просто так Барсік не потягнув би її в ніч і заметіль. І Олена пішла за Барсіком по шляхах, сама не розуміючи, навіщо. Просто тому, що довіряла. Їй і в голову не могло прийти, що електричка зупинилася десь посеред лісу, і її мама з донькою вийшли з неї, погрузившись в сніжну цілину!
Але і Барсіку таке в голову не приходило, і що його вело, залишається загадкою. Почути їх запах на такій відстані, крізь снігову стихію, було неможливо.
Барсік вів господиню все далі, нетерпляче перечікуючи напливи снігу. Коли раптово стихла хуртовина, Олена зрозуміла, що вони близько. Ось тільки – до чого? Собака натягала поводок і скулила від неможливості рвонути вперед. Олена вдивлялася в темряву, думаючи, що з кимось, можливо, сталася біда.
Але коли Барсік замахав хвостом… Олена сама ледь не побігла вперед собаки.
– Мамо! Ганусю!!! – закричала щаслива Оленка, ще навіть не бачучи рідних.
Барсік залився радісним гавкотом, крізь який до заплаканої жінки долинув дитячий дзвінкий голосок:
– Мамочко-а-ааа! Ми тут!!!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
